Приватне життя феномена

Сторінка 69 з 134

Гуцало Євген

Я з жалем поглянув на цвинтар, поки що не радіофікований. На нерадіофікованому цвинтарі тріщали горобці, літали голуби, туркотіла горлиця. Після реалізації ідей дядька Опанаса на поверхні землі мало б що змінилося, зате під землею — вдарив би животворний струмінь радіохвиль, завирували б концертні програми, загриміли б спортивні передачі...

Дядько Опанас, притримуючи мене за лікоть то правої, то лівої руки, сипав прожектами:

— Діло нове, звісно, спершу Яблунівка, далі другі села пристануть, бо хто покійним душам добра не побажає? А там, дивися, й за заявками передавали б по цвинтарях!

— За заявками? — отетерів я, наче гарбуза наївся, а на вербу подивився, та й став голодний.— Це ж, значить, голодні душі самі для себе заявлятимуть?..

— Та ні, живі заявлятимуть для покійних! Бо дід нз забуде про свою бабу, що за молодості любила "горлицю" чи "метелицю". Ось дід і заявлятиме, так? А бабина душа слухатиме на тому світі — й молодість свою згадуватиме, бо чом не згадати, коли є час та охота.

Дядько Опанас чорну смолу свого пекучого погляду переливав у мої очі, придавлював моє єство тим тяжким поглядом. І, тримаючи цупко за лікоть, не відпускаючи, бубонів:

— Думок — як пшона в голові розсипалося, всі й не повизбируєш. Як маєте час, то послухайте...

— Од людей чувати доводилось, що крокодили в неволі не розмножуються, а тільки на волі. То по світах усяких неволя, а в нашому селі повна воля всім і кожному. Значить, у Яблунівці крокодили розмножувались би, правда?

— Які крокодили? — й зовсім замакітрилось мені від нової ідеї цвинтарного сторожа.

— Ну, ті, що в Нілі, є така річка. Ось вони в неволі не люблять плодитись, тільки на волі. А де ще більшу волю шукати, як у нашому колгоспі "Барвінок"!

— І ви б заходились доглядати крокодилів?

— А чому б не спробувати? Нема такого діла, з яким не впорався б яблунівський дядько.

— А де б ви, дядьку Опанасе, крокодилів дістали для розводу? На ярмарку районному не купите.

— Ет! По магазинній ціні, може, й не дістану, а втридорога, а по спекулятивній ціні — й дідька спроворити можна. А вже потім сама Яблунівка постачала б крокодилів по селах.

— Та нащо вам крокодилів у колгоспі розводити?

— Були б крокодили, то щось уже придумали б, знайшли б для них діло. Тут що головне? Тут головне, аби ніякої запарки не трапилось, бо коли запарка — діло швах!

— Та яка запарка, дядьку Опанасе? —ніяк не міг утямити цвинтарного сторожа.

— Як то яка? — ніче аж розгнівався дядько Опанас.— Будуть у Яблунівці крокодили — буде і запарка. Хе, бо де це видано, щоб у нас у колгоспі по худобі та птиці плани доводили, а по крокодилах забули? І по крокодилячих яйцях, і по крокодилячому м'ясу, й по крокодилячих шкурах... Спершу в колгоспі хай би крокодили прижились, а там і по людях в індивідуальному хазяйстві, ха-ха-ха, щоб кожній свашці було по ковбасці, щоб усім було по сім, щоб усякому було по Якову!..

Страшно сміявся цвинтарний сторож дядько Опанас — наче накривав мокрим рядном свого сміху та ще помелом густого реготу, наче приставав із короткими гужами своєї дотепності. Й очі його теж сміялись, так наче лаяли на чім світ стоїть, наче мали вкусити, щоб потім зализувати.

— Хай чорт нас на глибоке несе,— гомонів дядько Опанас,— а ми не вдаримо тваррю в грязь. А в моїй голові думки б’ються, як бики, розсвічують мою свічку, аж із очей іскри летять. Я ще вам скажу не тільки за радіо!.. Не тільки за крокодилів... Я вам і за зміїв скажу, тільки послухайте!..

І як було, притримуваному за лікті, а то й за петельки, не вислухати за зміїв. Либонь, мізки в цвинтарного сторожа так густо були списані думками, що й горобцю ніде клюнуть. Дядько Опанас прочув, що хоч і рідко, та трапляються двоголові змії. Так, одноголові змії дають отруту, але чи вигідно було б у колгоспі "Барвінок" розводити на такі ліки одноголових гадів? Либонь, не зовсім вигідно, а от від двоголових зміїв була б подвійна вигода, то, звісно, правління спробувало б. Має колгосп добрі прибутки від рільництва та тваринництва, але чому б мудрому господареві не взятися за змій? Правда, зміїні голови, що виросли на одному тулубі, чудні якісь начебто, злодійська вдача у них. То, дивися, одна голова в другої голови якусь їжу вихопила, немов те не до спільного кендюха піде, то одна голова смикає другу голову туди, куди тій не хочеться. Але лякатись не треба, у Яблунівці вправляють мізки ледарям чи пройдисвітам, то й двоголовим зміям вправлять мізки, аби від них мати користь у господарстві.

— А про яванських тигрів чули? — передихнувши, запитав цвинтарний сторож.

— Чув! — мало не закричав я, остерігаючись слухати черговий прожект, хоч насправді нічого не чув.

— Зникають! Трохи ще зосталось, то чом би не спробувати розводити в колгоспі "Барвінок"...

І лише дослухавши про яванських тигрів, котрих зосталось на планеті не так багато й котрі мали б прижитись у Яблунівці, де колгосп створив би для них умови не гірші, ніж для худоби (а чи грибок маслючок не зміг би працювати коло тигрів так, як він трудиться коло скотини?), я нарешті розпрощався з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом... Ішов не бездумно, а міркував. Міркував, зокрема, про творчий геній природи. От, наприклад, візьмімо комаху, що шкодить плодові дерева. Вигадливість природи не обмежилась якимось там яблуневим пильщиком, а й дала нам чорного сливового пильщика, жовтого сливового пильщика, грушевого плодового пильщика, а ще — вишневого слизистого, блідоногого вишневого, грушевого вкороченого, і яблуневого насіннєїда, і сливову товстоніжку... А листокрутки? Тут — брунькова, розанова, плодова, строкато— золотиста, глодова, смородинова, вербова, свинцевосмуга— ста, всеїдна, сітчаста, полохлива, підкорова, яблунева молелистокрутка, інжирна вогнівка, листкова вертуха, плодова чохлоноска... Скільки фантазії, скільки невсипущої енергії!.. Тож чи треба дивуватися з творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, котрий не сам по собі, мов одірване гілля, а плоть од плоті й кость од кості всього яблунівського люду?

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,

де йдеться про заокеанську автомобільну цивілізацію, живі картини якої перевершують древні апокаліптичні видиоа