— Незрівнянно солодша й краща, певно, Країна Шіви...
І дедалі більшими гуртами почали переходити на протилежний берег. З якоюсь аж ніби врочистістю ступали водою юрми старих і літніх людей; чоловіки ішли з жінками, матері вели за руку малих дітей, за ними квапилися юнаки та дівчата. Тисячі і мільйони люду переходили через Тихе Плесо, поки врешті Лука Життя майже зовсім спорожніла. Тоді Вішну, обов'язком якого було охороняти Життя, приголомшений власною, зродженою у гніві радою і не знаючи, що робити, поспішив до найвищого Брахми.
— Сотворителю,— мовив йому,— рятуй Життя! Край Смерті ти зробив таким світлим, таким привабливим і щасливим, що люди полишають моє царство й переселяються туди.
— Невже так нікого й не лишилося в твоїй країні? — запитав Брахма.
—Тільки один юнак і одна дівчина, сотворителю! Вони нестямно кохають одне одного і ладні зректися вічного спокою, аби тільки бачити одне одного і бути завжди разом.
— Чого ж ти хочеш від мене?
— Зроби Країну Смерті не такою привабливою і щасливою. Бо інакше й ті двоє, які лишилися, покинуть мене слідком за іншими, щойно минеться весна їхнього кохання.
Брахма замислився на хвильку, а тоді стрепенувся:
— Ні, не можу я зменшити краси й щастя в Країні Смерті! Але щоб урятувати Життя, вчиню трохи інакше: відтепер люди переходитимуть на той бік не так охоче.
Сказав так і зіткав із пітьми непроникну запону. Потім сотворив дві страхітливі істоти, одну з яких назвав Біль, а другу — Тривога. І наказав їм обом тримати ту запону при Переході.
Відтоді на Луці Вішну знову завирувало Життя. Бо хоч Країна Шіви й лишилася такою ж ясною, погідною та щасливою, як і раніше, проте люди стали трохи боятися Болю й Тривоги при Тихому Плесі.
Будь Благословенна!
Ясної місячної ночі великий і мудрий Крішна глибоко замислився і мовив:
— Я гадав, що найдовершеніший на землі витвір — людина, і помилявся. Он нічний вітерець погойдує квітку лотоса, а яка ж вона прекрасна — довершеніша від усіх живих істот... Ось під сріблистим місячним світлом розтулилися її пелюстки, очей не одірвеш... Таки-так, немає серед людей нічого схожого,— повторив він із скрушним зітханням. Але відразу ж подумав уголос:
— А чого б це я, божество, та не годен силою свого слова сотворити істоту, яка б між людьми була тим, що й лотос між квітів? Тож нехай буде вона на радість людям і землі! Лотосе, обернися на живу дівчину й постань переді мною!
Затремтіла тоді легесенько хвиля, ніби торкнута крилом ластівки, ніч ніби посвітлішала, місяць на небі засяяв яскравіше, голосніше заспівали нічні птахи, а тоді нараз умовкли. І сталося диво з див: перед Крішною постав лотос у людській подобі.
Аж сам Крішна невимовно вразився.
— Була ти озерною квіткою, — мовив, — а відтепер будь квіткою моєї мислі. І — промовляй!
І дівча юне зашепотіло тихо-тихо, як ото шемрають пелюстки лотоса, коли їх цілує літній легіт:
— Паночку, ти перетворив мене на живу істоту. Але де ж накажеш мені жити? Не забувай, паночку, що бувши квіткою, я тремтіла на кожен повів вітерцю й огортала себе листочками. Я боялася, паночку, злив і буревіїв, громів і блискавиць, боялася навіть пекучого промінця сонця. Ти звелів мені бути втіленим лотосом, тож я зберегла колишню свою природу, а тепер, паночку, боюся я землі й усього, що є на ній... Де ж накажеш оселитися мені? Крішна звів мудрі очі до зірок, подумав хвилю, а тоді запитав:
— Хочеш оселитися на гірських вершинах?
— Там сніги й холоднеча, паночку, боюся я...
— Тоді... тоді я збудую тобі кришталевий палац на озерному дні.
— У глибинах озерних звиваються вужі та інші потвори. І там я боюся, паночку.
— А хочеш степів неозорих?
— Ой, паночку, таж вихорі й смерчі витоптують степ, наче той табун дикий...
— То що ж мені з тобою робити, втілена квітко? Ага, в печерах Еллори живуть святі пустельники... Хочеш жити в печерах, далеко від світу?
— Темно там, паночку, боюся я...
Крішна присів на камінь, підпер голову рукою і задумався. Настрахане, тремтяче дівча стояло перед ним.
Тим часом небо на сході розквітало вранішньою зорею, сипнуло позолоту на води озерні, на пальми та бамбук. Хором озвалися рожеві чаплі, блакитні журавлі та білі лебеді на воді, павичі та бенгальські тигри з лісу. А тому всьому ніби вторували ніжним дзенькотом струни на перлинній мушлі та слова пісні людської.
Крішна раптом стрепенувся від задуми й проказав:
—То поет Вальмікі вітає схід сонця...
А за хвилю розсунулася запона пурпурових квітів, що всипали ліани, й над озером постав сам Вальмікі.
І аж перестав грати, побачивши втілений лотос. Перлинна мушля вислизнула з його долонь на землю, руки безвільно опали, а сам занімів, мовби сам великий Крішна зачарував його у дерево над водою.
А Крішна, неабияк потішений тим враженням від свого творіння, сказав йому:
— Пробудися, Вальмікі! І озовися словом!.. І Вальмікі озвався:
— Кохаю...
Бо лише це одне слово він пам'ятав зараз і лише його міг він виповісти. Обличчя Крішни враз проясніло.
— Дівчино невимовна, я таки знайшов місце на світі, гідне тебе: оселяйся в поетовім серці!
А Вальмікі знову повторив:
— Кохаю...
Воля могутнього Крішни, воля божественна, почала тихенько підштовхувати дівча до поетового серця, що його Крішна зробив прозорим, як кришталь.
Ясна, як літній день, і спокійна, як хвиля Гангу, ступила дівчина до визначеного їй притулку. Та раптом глянула пильніше в серце Вальмікі й нараз зблідла, наче стужним подувом війнуло на неї.
Крішна здивувався.
— Втілена квітко,— поспитав,— чи й поетове серце тебе лякає?
— Паночку,— тремтячим голосом мовила дівчина,— де ж це ти хочеш оселити мене? У цьому серці побачила я і засніжені гірські вершини, і водну глибочінь, де повно всіляких дивовижних істот, і степ вихорний та буревійний, і темні еллорські печери... Я знову боюся, паночку!
Але добрий і мудрий Крішна відповів:
— Заспокойся ж, втілена квітко! Якщо в серці Вальмікі лежать холодні сніги, то будь теплим подихом весни, який розтопить їх; якщо є там водна глибочінь, То будь у ній коштовною перлиною; якщо є там пустельний степ, то засій його квітами щастя; якщо є там темні печери Еллори, то будь у тій пітьмі сонячним променем...