Потім сріблясте сяєво поволі гасло, хата поринала в темряву, у ніч, у сон, а невідома сила вертала мене на черінь, під тепле ряденце. Я засинав у сні. Але і засинаючи, знав, що мати стоїть на лежанці, коло мого узголів'я, пестячи рукою мою давно не стрижену голову, бо батькові не до того, і рука її не крижана, як у труні, а тепла, ніжна, жива. Я прокидався і біг до школи з відчуттям щастя, бо мати моя, хоч і померла, але була зі мною, в мені. Але минуло сорок днів і ночей після її смерті, приїхала з-під Ізмаїла сестра Люба, зійшлися сусіди та близькі родичі, ми пішли по задубілому від грудневих, безсніжних морозів полю на кладовище, Люба впала на закрижавілу глину могильного пагорка, її довго не могли одірвати, назад вели попідруки.
— Не плач, не горюй, Любко, — сказала Ольга Богулина, — теперечки її душонька на небі, їй там лучченько, анєй нам на землі сій проклятій…
Наступної ночі мати не прийшла у сни мої і вже не приходила впродовж десятиліть. Можливо, через те, що я знав із розмов дорослих: тепер моя мати — на небі, далекому, недосяжному для живих. А можливо, з інших причин, згідно одвічних законів людського буття, в які ми віримо і не віримо, боїмося не вірити і боїмося вірити, всупереч тверезому, аж надто тверезому розумові нашому…
Мати прийшла до мене знову декілька років тому. Коли я, зневірений, товкся по закутках свідомості, з гірким посміхом стежачи за колотнечею новітніх політруків у попівських рясах. Втім, не так. Не це — головне, не вони. Земної церкви із фальшю її професійних слуг я не празнував ніколи, вважаючи, що в діалозі між Богом і людиною посередників не потрібно. Тут інше, глибше. У пошуках своїх, болісних сумнівах я підійшов до краю безодні, в яку так солодко пірнути, аби забутися. Тільки погодитися, що нічого нема, і не було, і не могло бути, бо занадто кривава, безглузда товчія людства по колах своєї історії, а ідея Бога над нами — занадто примарна самими людьми з безвиході, сплетена зі страху перед смертю та мінлива в часі. А є лише жорстокий закон виживання в земному болоті, єдиний для всіх істот — від бактерії, амеби до людини, яка, завдячуючи розумові, хапається за соломинку віри і тоне разом з нею безслідно в безупинному потоці часу.
Мати прийшла до мене, коли я, працюючи над романом "Листя землі", тонув у спогадах про найкривавіші трагедії двадцятого століття. "Як же міг справедливий, людинолюбний Бог дозволити згноїти у в'язницях і таборах, заморити голодівками, забити на фронтах біля ста мільйонів європейського люду?" — запитував я у сановитого церковного діяча. "Це потрібно було, аби люди знову навернулися душею до Бога…" — незворушно відповідав він. Так міг чинити лише жорстокий старозавітний Бог, якого я ніколи не розумів, тим більше, не міг полюбити. Але якщо навіть і так, то чи не завелика, не застрашна плата за навернення людської череди до віри? Тим більше, що через загиблих, замордованих, заморених добра половина люду щиро вірила у Всевишнього. Я вже не кажу про мільйони діток, які так і не встигли согрішити, навіть у наївних помислах своїх, а були безжально покладені під гільйотину історії. Я ніколи не забуду дитячих черевичків, виставлених у музеї Освенціма. Та будь-яка сила, якою б жорстокою і незворушною вона не була, не стрималася б, спостерігаючи з небес за кривавим земним дійством, втрутилася б, зупинила його, якби мала хоч найменшу змогу втрутитися і зупинити.
Отже, Бог — щось інше, аніж старозавітний судія і вершитель доль людей та народів. Або Він — у кожному з нас і страждає разом з людьми на розпеченій земній сковорідці. Або Його нема, що страшно вимовити, не те що написати, бо тоді уся наша кривава колотнеча на планеті, усе наше життя позбавлені будь-якого сенсу…
У ті пам'ятні дні я бродив по халеп'янських полях та кручах і просив, молив Бога: "Дай хоч якийсь знак, що ти є, що Ти чуєш мій зойк до Тебе!" Був єдиний знак, доступний мені: краса світу, земного і небесного. Якщо забутись і не думати, що ховається за цією прекрасною, барвистою завісою. Я не знаходив у собі сили забутись і не думати. Я страждав, як не страждав досі ніколи. Ось тоді мати і прийшла до мене, у мої полохкі, неспокійні сни.
Долаючи тяжіння земне, обминаючи павутиння електромереж і вершини дерев, розриваю невидиму завісу між двох паралельних світів і звільна ширяю над килимом, далеко внизу, зітканим із усіх семи кольорів райдуги. Це вже було, у моїх найкращих снах, це вже я знаю. І раптом коло мене з'являється вона, мати. Ні пам'ятних рис земного обличчя, ні знайомих обрисів постаті, лише щось яскраво біле, схоже на сніп променів стиглого, денного сонця. Але це справді — вона: давно забуте тепло материнської любові огортає мене в такий же яскраво білий (із сонячних променів) невагомий і невідчутний скафандр. Ні, не так, бо це не скафандр. Це щось на зразок космічного човника, як сказали б люди учені, у формі видовженої маківки, згусток невідомої енергії, капсула із замкнутого в самім собі простору, якими їх малювали на середньовічних іконах, а фантасти трактують їх нині як міжзоряні кораблики. Тепер ми летимо поруч, усе вище і вище, тане, зникає, губиться в просторі барвистий килим, і тільки синь небесна навколо нас. Мені стає на мить страшно, бо усе-усе, до чого я звик на землі і навіть у паралельному світі, переінакшується. Я — ніби дерево, яке буря вириває з корінням, несе над землею, і коріння сохне, обпалене гарячим повітрям. Тут мати бере мене за руку. Я не відчуваю руки її, на дотик, але знаю, що моя долоня — в її долоні, пальці наших рук переплетені. І мій страх минає. Синь навколо нас прозорішає, вона вже переплетена золотистими нитками, що їх промінить назустріч нам невідоме світило. Це не сонце, бо сонце, дрібне, комашине, блимає десь збоку од нас, як одна з незчисленних зірок. Сяєво наповнює весь небозвід, увесь світовий простір, зупиняється плин часу, ми вже не летимо, ми застигаємо в золотистому сяєві, як у бурштині, навіки, хоч що таке тут вічність, лише одна мить. Я — на порозі таємниці, якої так прагнув, благав, молив. Незвідане досі щастя переповнює мене. І все гасне. Мабуть, є грань, яку не дозволено переступити живій людині, навіть у сні.