Пришестя

Сторінка 40 з 53

Дрозд Володимир

— Господи, Боженько, Татоньку небесний, — шепочу я до співчутливого, заплаканого неба, — порятуй мою матінку, зроби так, щоб їй не боліло, зроби так, щоб вона жила довго-довго…

З неба уже не мрячить, а сіється крижана крупа, вона шелестить об сухе яблуневе листя, об сухий бур'ян на городі, шелестить заспокійливо, багатообіцяюче, шелестить до мене. Я обережно, щоб не рипіти дверми, заходжу до темної хати, батька і Марії ще нема, на роботі в колгоспі, а мати спить за комином на печі. Я знімаю чоботи, спинаюся на лаву, чеберяю поза столом на покуття, над яким ікона Спасителя, так його називає мати, в обрамленні із сухозлотиці, що ледь-ледь світиться у загуслій темряві хатнього кутка. Стаю навшпиньки, дотягуюся обличчям до ікони, гарячкове цілую холодне скло, за яким Образ Його, аж тепер плачу, по-справжньому, гіркими слізьми, що зрошують скло. Уже багато років ікона ця (нею вінчалися мої батько й мати) висить у моїй київській квартирі, скло її вимите і витерте до блиску, а й досі на нім — незмиване — сліди моїх дитячих сліз…

Опісля тих молінь моїх матері справді полегшало, вщух біль. Правда, вона нічого не їла, лише узвар пила. Нарешті одного ранку вона попросила їсти — сметанки. Марія налила їй у блюдце, подала на піч. Ми з Марією поспішали до сільського клубу на свято, було сьоме листопада. Я мав читати зі сцени свого віршика, про щастя жити в Країні Рад. Я відбарабанив вірша, жодного разу не збившись, під оплески вдячних і схвильованих односельців зійшов зі сцени, сів біля вчительки. І раптом мені страшенно заболіла голова. Такого болю я ще не знав ніколи. Я трохи не втрачав свідомість. Обхопивши голову руками, прихилився до плеча вчительки. В очах — темніло.

У ці хвилини помирала моя мати.

Біль вщух так само раптово, як і почався.

Коли ми з Марією повернулися додому, на столі горіла свічечка. На лавах сиділи похнюплені сусідки. Побачивши нас, батько схилився на край столу і безутішно заплакав.

Наступні дні — як зойки, короткі, болісні моєї пам'яті.

Батько у дворі майструє з вербової гілляки хреста. Хтось із сусідів зауважує, що верба недовговічна, скоро згниє, струхлявіє. Батько обіцяється згодом витесати і поставити на могилі дубового хреста. Він ніколи цього не зробить, забуде про свою обіцянку, одружившись десь через рік на молодусі. Хрест справді струхлявіє, упаде, і я, з часом порозумнішавши, так і не знайду материної могили, хоч шукатиму її на сільському кладовищі довго і уперто, серед тих же безіменних могильних хвиль.

Мати лежить на столі в труні, у руках її — свічечка. Повна хата людей. Я сиджу на полу серед подушок. Жінки зиркають на мене співчутливо: сиріточка…

Найдовша і найстрашніша в моєму житті дорога — до сільського кладовища. Грузька, розмокла, в баюрах — чорна вода. Січе дощ навпіл із снігом. Солоний — для мене — дощ. Ковзаючи, шпортаючи в баюри, бреду за материною труною. Яма на кладовищі — як рана землі, моя незагойна рана. Навколо ями — в'язка, впереміш із водою і снігом, глина. Востаннє цілую матір у холодне, як крига, чоло. І вперше у моєму житті — безжальний, діловитий стукіт молотків: забивають гвіздками віко труни. Труну на вірьовках опускають у провалля могильної ями, закидають розмоклою глиною. Дощ ляпотить об глиняний пагорок.

— І небо плаче за Параскою, — зітхають хутірські жінки.

Я не розумію, чому небо має плакати за моєю матір'ю, якщо вона уже на небі. Те, що закопали у мокру глину, не матір моя. Дядьки витирають лопати об бур'ян на канаві довкола кладовища. Обважнілі хмари торкаються гребеня колгоспної клуні. Вертаємо в село. В Артемовій вуличці нас настигає липка, непроглядна сніговиця. Земля, дерева, хутірські хати — у білому савані. У смерті — білий колір лиця. Як у моєї матері, коли вона лежала в труні.

Того ж чи наступного дня, не пам'ятаю. Білий морок за вікнами. Я у хаті — сам. Сестра — на фермі, батько тупцяється у дворі, по господарству. На підвіконні — кисле, з бочки, потемніле яблуко. Приніс хтось із сусідів на похорони. Я надкушую яблуко і випльовую — смак гнилизни, дух смерті.

Те квашене, зчорніле, підгниле яблуко на підвіконні порожньої, сповитої у сутінковий смуток хати — остання крапка у книзі пам'яті моєї про смерть матері…

Книга третя

1

Хлопчика уже не було, а мене ще не було.

Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з'являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця.

Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим.

Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар'єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди…

Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах.

Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.

Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в'язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах.

Але мати ще довго приходила у сни мої, і через багато років приходить, час від часу знову. Почалося це все, коли на підвіконні, у хаті нашій стояла скляночка з водою, аби з неї могла напитися душа материна. Ніхто з неї не пив, хоч я подовгу, звісивши голову з печі, потайки стежив за склянкою на підвіконні. А вночі, щойно засинав, невідома сила одривала моє тіло (таки тіло, бо й потім, прокинувшись, воно пам'ятало дотик тієї невідомої сили, ніби брали мене попідруки і несли перед себе) від постелі, і воно пливло, невагоме, попід стелею через усю хату. Я згадую ті свої польоти уві сні, коли бачу на телеекрані ширяння нинішніх астронавтів у космічному кораблі на орбіті. І так само, як космонавтові годі вийти за межі корабля, в небесний простір, так і можливості невідомої сили були обмежені стінами нашої хати. Я плив над комином, вздовж тряму, де лежав трикутничок материного листа до старшої дочки (Люба приїхала, здається, лише на сороковини, довго ішов лист про смерть матері), втишувався коло нього, ніби нагадували мені про те послання, аби я не забув, опускався до вікна, за яким білів сніг. Потім той ранній сніг розтанув, і тільки контури дерев проступали крізь осінню, темну ніч. І знову я плив над полом, над столом, над лавами — до божниці на покутті. Тим часом хата наповнювалася холодним, сріблястим сяєвом, ніби відблисками снігу за вікнами або відблисками зір на морозному небі, коли снігу раптом не стало, і в тому сяєві бачив я рушник, вишитий матір'ю, на божниці, очі Спасителя, великі, світлі, з карими зіницями. Його високочоле лице, обрамлене довгим волоссям, Його благословляючу руку у вікнині візерунчастої сухозлотиці. Сяєво лолотливо текло по сухозлотиці ікони, як по чистому зоряному небу, від того здавалося, що стіни хати зникають, розчиняються в просторі і Бог дивиться в душу мою не з рукотворної ікони, а з глибини небес. Але німіла душа моя до нього, бо я не міг вибачити Богові смерті матері. І я плив далі, повз настінного годинника, що невтомно метляв маятником, повз голодний, відколи не стало матері, мисник, що клацав вирізьбленими з дерева зубами. Нарешті підпливав я до комина, сірого в примарному сяєві, з поличками для каганця, сірників, гусиного крила, яким змітають куряву, пічурками для батькового кисета з тютюном, шил, дратви, кленових (для чоботарства) гвіздочків і тут надовго затримувався, можливо, через те, що біля челюстей печі проминула значна частина материного життя. А може, піч, стара, давня, як світ, як хата, як небо над хатньою стріхою, піч, на черені якої виросло уже не одне покоління нашого роду, уособлювала щось більше, значиміше, аніж місце, де булькотить у горшках вариво і печеться хліб. Я підпливав до самої стелі, торкаючись чолопочком голови тряму, опускався вниз, до підпіччя, в якому серед зими жили кури, знову піднімався і плив убік, до лежанки, і вертався назад, аж до рогачів у закутку, між піччю та стіною. І так — багато разів за ніч, і багато ночей. Мати ніби охрещувала мене родовою піччю, благословляла нею на довге життя, знову і знову нагадувала, аби я ніколи не забував гнізда, в якому виріс…