Пришестя

Дрозд Володимир

Наталці та Павлу Кривошликовим з любов'ю і вдячністю присвячую.

Автор

Книга перша

1

Давно уже, власне, усе своє свідоме життя, я пробую написати історію свого раннього дитинства, своєї душі, свого роду, свого Хутора. Найперші мої спроби "художнього письма", ще в класі третьому, в учнівському зошиті, — про діда Семирозума, про змайстрований ним літак, про його "лисапету" із дерев'яними колісьми, про його повітряних зміїв і про збудований дідом вітряк, на крилах якого ми, хлопчаки, шугали в небо. На жаль, зошит той загубився, тоді ще ані Інститут літератури, ані літературні музеї України не дбали про мої архіви. Вистачало інших претендентів на всесвітню славу і вдячність нащадків. Пізніше я весь віддався творенню віршів, геть графоманських, газетно-декларативних, ані мене, справжнього, ані моєї душі у них не було й близько. Десь літ у сімнадцять, уже працюючи в редакції газети, я написав своє перше щире оповіданнячко, занотувавши глибокі дитячі враження від розстрілу німецького офіцера енкаведистами в Петрушині біля комори. Наївний, я хотів надрукувати його на сторінках районної газети. Редактор, недавній партійний функціонер, повернув рукопис, звинувативши мене в натуралізмі і позакласовому гуманізмові. Я і слів таких ще не знав, довелося дошукуватися їх у редакційній енциклопедії, яку я тоді вперто штудіював, сподіваючись у такий спосіб здобутися на енциклопедичні знання… Натуралізм, виявляється, проявився в описові того, як сусідський пес лиже закривавлене око німця, вибите кулею, а позакласовий гуманізм у тім, що сільські жінки плачуть, спостерігаючи за показовою стратою. Десь той етюдик і досі жовкне в моїх рукописах.

Як казала про себе одна відома поетеса, "увійшов у літературу" я, а точніше і правдивіше — у члени Спілки письменників, новелеткою "Голубий попіл", теж про вразливого сільського хлопчика. Потім ще були спроби повернутися в дитинство, зокрема в деяких моїх повістях і романах. Мене вабили і ваблять ті, воєнні і перші повоєнні роки. І справа не в цікавості до самого себе, як, мабуть, здасться моїм критикам, хоч і в такій цікавості не бачу я нічого поганого. На жаль, хлопчика з живими, чіпкими до навколишнього світу очима, на руках у сестри, з єдиної тодішньої фотографії, яка дивом дивним з'явилася і дивом дивним збереглася у веремії літ, і мене нинішнього уже мало що єднає. Моє я, коли згадую раннє дитинство, дуже і дуже умовне. Уже сам дивлюся на нього, як на доісторичну бджолу що навіки застигла у краплині бурштину. Але хлопчик докірливо зирить на мене із прозорого зливку літ, із свого часового полону. Чи не єдиний я залишився в цьому тимчасовому, плинному земному світі, хто його ще пам'ятає. Зникну я, розтане безслідно у небутті і той хлопчик. І не лише він. Навідуючись зрідка до свого Петрушина, уже чужого мені, на свій ХУТІР, де немає жодної людини з тих, що серед них я народився і відкрив для себе земний світ та й не тільки земний, я обов'язково простую за село, на кладовище. ТАМ тепер мій Петрушин, мій Хутір. Проходжу між могил, читаю на хрестах КНИГУ свого дитинства. А над багатьма уже й хрестів нема, — підгнили, упали. Над багатьма уже — лише зелені хвильки могилок, страшне, у своїй застиглості море. Скоро і тих хвильок не стане: усе зрівняє, підретушує невблаганний час. Лише в мені ще живе пам'ять про людей, схоронених у тій землі, під цією зеленою трав’яною скоринкою. І пам'ять ця, як не дивно, з роками, десятиліттями не тане, як паморозь на вікнах нашої хатини з дозріванням дня, навпаки стає рельєфнішою, глибшою, виразнішою. Можна вірити чи не вірити в існування людської душі після смерті людини, і все ж саме там, на петрушинському кладовищі, край села я відчуваю особливу дотичність, особливу близькість свою до похоронених у цій землі моїх односельців, моїх хуторян і свій обов'язок розповісти про них. Звичайно, я розумію всю ілюзійність цієї спроби — зберегти згусток часу у слові. Книгу мою, як і паморозь на вікнах, зітре потік років. Але це єдине, що під силу людині, під силу мені, письменникові.

Немає нічого незбагненішого у світі, аніж час. Сорок сороків мудреців земних сорок літ товктимуть воду у ступі, засіють літерами сувої паперу, але нічого достеменного не скажуть. Сорок сороків творців сорок літ писатимуть свої грубезні томи, але не скажуть у них про час чогось значимішого, аніж давно сказали древні китайці: "Швидкоплинне земне життя, пропливе умить воно…" або "Життя людини — як роса уранці…"

Колись на землі існувала біологічна цивілізація прокаріотів, їх зітерли з лиця планети евкаріоти, на цей процес витрачено не менше мільярда літ. Сотні мільйонів років на планеті царювали динозаври. Де ці мільярди і мільйони літ? Що вони для нас живих? Розум зупиняється перед ними, як перед неоглядною і непроглядною гранітною брилою. Колись, якщо моя писанина хоч чогось вартує і хоч хтось із живих нею цікавитиметься, у примітках напишуть: письменник народився в тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році, помер — ну, ще не знаю у якому. І оці мої шістдесят, сімдесят чи вісімдесят літ для тодішнього землянина уже будуть таким же непроглядним, німим каменем, як і мільярди літ прокаріотів чи динозаврів. Між тим я справді — жив, жив і відчував кожну мить, кожну годину, кожен день свого життя — як вічність.

Стоячи над рікою чи морем, не забуваймо, що колись кожна краплина цих водяних товщ була дощовою краплиною, у якій віддзеркалювалося сонце. Так і злиток часу минулого колись ділився на секунди, хвилини, дні, він тік, він був живий.

Минулий час — сувій полотна, зітканого із ниток миттєвостей на кроснах всесвіту. І кожна мить для того, хто жив у тому часові, самоцінна і неповторна.

Щойно я процитував сторінку із свого рукопису "Миттєвості життя", повісті про раннє своє дитинство, над якою тяжко працював декілька тижнів. І — припинив роботу, відчувши, що це знову, як і мої попередні намагання написати про той час, — література. Або ще, як полюбляють казати мої деякі велемовні колеги, — красне письменство. Нічого не маю супроти літератури, віддав їй усе своє свідоме життя, розміняв на слова свої найкращі роки і десятиліття. І все ж у літературному плетиві, навіть найвишуканішому, є елемент гри у слова і образи. Можливо, це уже втома на схилі літ, можливо, розчарування у власних літературних здібностях чи у вимушеній фальші суспільної і літературної епохи. Але коли бачиш в уяві зелені хвильки петрушинського кладовища, хочеться писати про людей, які уже — ТАМ, але ще живі у пам'яті твоїй, якомога простіше, правдивіше, без жодної гри в слова і без демонстрації тренованої письменницької фантазії. Як писала б свою єдину книгу життя звичайна людина, ту книгу, яку, за висловом одного з класиків, може і мусить написати кожна людина. Можливо, справді це буде моя НАЙГОЛОВНІША І НАЙПРАВДИВІША книга. Можливо, для того я і народився на Хуторі, в забутому Богом і людьми поліському селі, аби її написати. Можливо, Хлопчик із уже згадуваної фотографії, Хлопчик, якого вже давно нема, бо я нинішній — уже не він, для того і жив, глибоко, трагічно і, не побоюся цього, модного нині слова, містично відчував світ, аби хтось, колись розповів майбутнім людям про його щасливі і стражденні миті, про розбрунькування його юної душі. Не дивуймося письменникові — він сприймає життя, як Книгу. І хто знає напевно: можливо, цей білий світ і ми в ньому — лише КНИГА, яку пише Бог, матеріалізована Його уява?