Тієї голодної весни у шкільному флігелі відкрили їдальню. Але підгодовували у ній лише вчителів і учнів, чиї батьки загинули на війні. Мій батько воював, але повернувся живим. І мені не належало їсти. Яка то була мука, ходячи в перерві навколо флігелька в шкільному дворі, ловити пахощі їжі! Одного травневого дня вчителька пожаліла мене, завела до їдальні і попросила повариху дати мені її порцію. Вперше за багато тижнів, та й місяців, їв я суп із картоплею і їв справжній, без акацієвого цвіту, без остюків хлібець… Досі я пам'ятаю той супчик, кожну картоплинку, навіть як вона лежала в тарілці, і, кусничок хліба, що мені його одрізала повариха. Ще мені налили чаю, із цукром! Але я рукавом перевернув ту чашку, чай розлився по столу, потік на підлогу. Я вибіг із флігелька, сів на ґанку і ридма ридав. Герой роману "Спектакль", що йому я подарував своє дитинство, вигукує: "Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: "За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?!"
Досі не знаю, не відаю.
Але якщо вважати покоління за шмат заліза, з якого належить викувати у сільській кузні щось путнє, то десь так і треба було робити: розпікати його у горні, знову і знову тиснучи на руків'я міхів, класти розпечений шмат на ковадло й щосили лупити по ньому важкими молотами, брати залізо велетенськими обценьками і класти у корито з водою, гартувати… Так робив із залізом у нашій кузні Петро Петрович. Хай викувало з нас життя не крицю (з багатьох таки крицю!), але живих людей.
Якщо не боятися голосних слів, то воно, покоління шістдесятників, змінило долю земного світу наприкінці двадцятого століття.
Картоплю навесні сорок сьомого садили майже самим лушпинням, з білими, виткими паростками. Але садили. Висівали в землю усе, що могло прорости, що зберігалося жінками навіть на грані голодної смерті у рукавичках, на дні скринь. Аби лише не гуляв город улітку. Бо на грядку біля хати тільки й була надія. І ось літо достигало. А з ним оживала і надія на життя. Картопля, на диво, вродила, навіть із паростків. І ось уже мати варить супчик: із кропиви та молоденьких, ще майже прозорих бульб. І кулешик — із достиглих у полі, на узвишшях житніх колосків, вим'ятих у приполі. Зачервоніли порічки, відтак і вишні. Першу молоду кукурудзу мати терла на терці, увесь качан, довго варила, і те пійло теж звалося супом. Потім налилися соком яблука, ранні, солодкі. І настав день, коли мати нажала в городі снопик жита, вимолотила цуркою у постилці, перебрала по зернині, а батько змолов те зерно на ручних жорнах. І запахло у хаті хлібом: мати спекла сковородника… Але матері нашій уже не їлося.
— Дак не знаю, що б я такоє і з'їла, ніщо яно на душу не йде…
У пам'яті Хлопчика викарбується назавжди: мати стоїть на задвірках у яскравому серпневому сонці, святково вбрана: чорна спідниця, біла, в квіточках, кофта, біла хустинка на голові, можливо, празник, можливо, Перша Пречиста, і батько та Марія пішли на храм у Чорторийку, але очі в матері печальні, біль уже вселився в неї і тепер не залишить її ніколи, до смерті, мати дивиться кудись вище шляху, вище хутірських хат, вище дерев. Хлопчик душею відчуває: щось негаразд діється з матір'ю. Горнеться до неї, материні руки пестять його чубату голівку, але сама матір — десь далеко-далеко, можливо, на краю світу, хоч Хлопчик і не знає, де той край…
— Принеси, синочку, мені сливку солодку.
Хлопчик біжить стежкою через город, зігрітий сонцем, у вишеньки, де росте слива. Сливи ще тверді, але Хлопчик видряпується на саме верхів'я, тут, у сонці, сливи вже майже стиглі. Рве їх, кладе у кишеньку на грудях, обережно, щоб не розчавити, сковзує вниз. Мати сидить на призьбі хати, притулившись спиною до білої стіни, така ж біла, аж прозора з лиця. Хлопчик простягає до неї пригорщі, повні рожево-сизих слив. Мати бере одну, надкушує і кладе назад, у пригорщі:
— Уже мені ніщо не смакує, синочку…
І невмолимо приходить осінь, найтрагічніша в моєму дитинстві, а то і в житті.
У більшість сімей горе вривається зненацька, неждано. У нашу родину воно вповзало повільно, як змія.
Мати знала. Наприкінці серпня сестра Люба їхала вчителювати в Ізмаїльську область. Мати прощалася із своєю старшою дочкою, чи не найлюбимішою, назавжди. Підводу, якою батько віз Любу на станцію, вона проводжала до самого містка на Халявинському шляху, а коли батько хвицьнув коней, бо запізнювалися до поїзда, бігла слідом, поки і не упала серед шляху в куряву.
5
Утекти від спогадів чорних до спогадів світлих, від смерті до життя, від ночі в день осінній, пахучий, настояний на літі…
Віддалити мить, яка зробить присмерковим твоє життя на багато років уперед, сховатися в кольоровий сон ранньої осені, як ти ховав голову під подушку, відгородившись од гіркої реальності, згорнувшись клубочком на теплій черені печі…
Жовті листочки осокорів, провісники осені, на ще зеленій траві, у яркові край шляху. Сказати жовті листочки — не сказати нічого. Бо насправді ти сприймаєш їх як чудо, як мазок пензля на геніальному полотні такої близької і такої незбагненної природи, ти їх всотуєш у душу, вони світяться, промінять золотисте сяєво, ніби злетіли не з дерева, а із самого сонця. З темного плеса городу випірнають гарбузи, жовто-оранжево-зелені, поважні, втаємничені, поки батькова сокира не розчахнула їх навпіл, відкривши світові білі, полив'яно-блискучі човники зернят між червоних, соковитих берегів. З волоського розлогого дерева у саду падають горіхи, вони ще в брунатно-зелених кожушках, які від удару об суху землю розстібаються на всі ґудзики, являючи світові коричневу, з вологим блиском голизну…
Шкільний клас пахне осіннім садом, бо в кожного під партою — яблука, які ми гриземо на великій перерві. Одного дня до класу заходить Павло Павлович, викладач ботаніки. Він весь зігнутий, наче знак питання, у нього геть біле волосся і довга, біла борода. Він навчав ще мого батька, давно пенсіонер, але повернувся до школи, бо не вистачає учителів. І мовить до нас Павло Павлович:
— Дітки мої! Ви на перервах їсте яблука, а недогризки із зернятками викидаєте в смітницю. А з кожного зернятка, якщо коло нього розумно походити, може вирости велика яблуня. Так само і груша із грушового зернятка. Люди, які доживуть до того часу, їстимуть із вирощених вами дерев плоди і вам дякуватимуть. Я розстелю на підвіконні газетку, ви зсипайте на неї зернятка яблук та груш, а потім я знову до вас зайду і ми разом даватимемо їм раду.