— Дак ти, Параско, ще не чула, ще мало хто в селі і знає. Только хто був на правлінні вчора. Галана убили…
Мати зойкнула, заплакала, витираючи очі подолом фартуха. Ніби й не Галан якийсь тиждень тому одібрав три картоплинки, з яких вона хотіла зварити супчик для голодної дитини:
— Господи, що на світі твориться, подуріли люди! А хто ж його убив?
— Тепер уже точно знаємо, Іван Дмитренко вбив. Мене вночі з постелі підняли, я чернігівських міліціонерів викликав із вівчаркою. Вівчарка і привела прямісінько до його хати. Йон рівчаком тікав, ще й калошу у грязюці загубив. І ружжо знайшли, з якого стріляв, на його городі, прикопане. Ми свою службу добре знаємо, даремно хліба не їмо, — Будьонний підкрутив кінчики вусів, ніби кишенькового, трофейного годинника заводив. — Галан правління проводив, спиною до вікна стояв, саме виступав. Дмитренко у вікно і стрелив. Галан як стояв, так і похилився на стіл грудьми. Увесь стіл — у кровищі. Только і встиг сказати до правлінців: "Прощавайте, товариші!.." За наші, більшовицькі, ідеї загинув, на бойовому посту, геройською смертю. І хоронитимемо, як героя, усім селом.
Батько з Будьонним невдовзі кудись пішли. Можливо, батькові випало не лише хату Галанові будувати, а й хату вічну — труну, не знаю. Можливо, в контору, де працювали слідчі, їх тоді наїхало в Петрушин видимо-невидимо, у всіляких строях — і міліцейських, і військових, і цивільних. Допитували десятки, якщо не сотні людей. Втім, Іван Дмитренко ніколи і не приховував своєї ненависті до Галана, перед багатьма обіцявся його убити. Особливо, коли Галан побив його матір, що несла з ферми картоплю. І ніби самі вони не один раз одне з одним хапалися за грудки по темних кутках, але люди бачили.
Ідучи того ранку до школи, я думав не так про Галана і Дмитренка, якого майже не знав, а — про Маню, співчуваючи їй. Якщо почнеться у класі кагал, думав я, і будуть цькувати Маню, як мене колись, перед усім класом, скажу, що сестра за брата не відповідає, що б він не вчинив. Але Маня не прийшла до школи. І не прийшла наступного дня, коли нас вишикували в дворі і колоною повели на кладовище, де урочисто хоронили — з духовим оркестром і промовами — Галана. Потім дорослі розказували, що незадовго до урочистостей хтось сипнув у викопану могилу корзину лайна, знову тягали людей до слідчих, але так і не дізналися, хто це зробив. Над могилою встановили не хреста, а дощату пірамідку з жерстяною зіркою на вершині, вифарбовану в червоне. Пірамідка червоніла на кладовищі усе моє дитинство, а потім струхлявіла, розсипалася, і тепер лише зелений пагорочок мітить місце, де закопано тіло повоєнного голови колгоспу, усе руйнує, вирівнює, згладжує невблаганний час…
Здається, Маня так і не прийшла більше до школи. Дмитренка судили досить швидко, тої ж весни, дали двадцять п'ять років. Нас уже розпустили на канікули, уже я добре завчив дорогу через яр до сільської фельдшерки, бо матері моїй усе частіше робилося погано, вона не могла тижнями підвестися з ліжка і посилала мене просити ліків. Край яру, біля двору Дмитренків стояла підвода. На лантухах з одежею сиділа Маня. Я стишив ходу і ледь чутно промимрив:
— Драстуй…
— Драстуй і прощай, Дроздику! — відповіла Маня.
— Чого се прощай? СКОРО ЗНОВУ У ШКОЛУ ІТИ, ти вже читанку маєш?
— Уже я до іншої школи ходитиму, далеко одсюль. Нас висилають, аж у Сибір, там, кажуть, холодно. Але я холоду не боюся, я на лижах люблю ходити. Згадуй мене, не забувай, як ми в апуку грали…
Я побіг, бо очі мені сльозилися. На містку через яр озирнувся: Маня дивилася мені вслід. Коли я вертався од фельдшерки, підводи уже не було. Маня Дмитренко назавжди зникла з мого життя.
Щоб з'явитись через півстоліття на сторінках цієї книги.
Не знаю, яким чудом ми пережили ту голодну весну. Бо люду, особливо дітей, мерло чимало. Старці, найбільше із сіл північніших, де земля — піски та торфовища, ходили попід вікнами гуртами, а подати їм не було чого. Щойно перечитав я своє оповідання "Солодкий цвіт акацій", видруковане у грудні шістдесят другого року. Все у ньому — правда, окрім оптимістичного обрамлення — на початку і в кінці твору, яке умовив мене дописати редактор: про м'які, теплі паляниці, що "лежать на довгій лаві, хизуються круглими щоками крізь вишиваний рушник — щойно вийняті з печі…" Мати, якій, до речі, присвячене це оповідання, "ласкаво бере їх в обидві долоні і любовно кладе на полицю, під саму стелю, — м'які, теплі паляниці, багато м'яких, теплих паляниць, що пахнуть капустяним листям". Не те що мати не дочекалася тих пишних паляниць, вона пережила весну сорок сьомого року, але не пережила осені, — ніхто не дочекався. Ще в літі п'ятдесят третього року я ночі і дні вистоював черги за хлібом під гастрономом, на П'ятикутках, у Чернігові, і ніс дві цеглинки, двадцять кілометрів, додому, голодний, відщипуючи по крихточці, бо вдома — мачуха… Я написав про це в "Спектаклі", не хочу повторюватися. Тільки й того, що в наступні роки, після сорок сьомого, ми не вмирали з голоду, але і не жили, а животіли. Я вперше наївся хліба аж у п'ятдесят шостому, коли пішов на роботу в редакцію.
Усе в оповіданні — правда. Ще й не повна. У нас справді був цуцик Агай, сестра привела з міста. Він їв хрущів, траву, а потім крихітні зелені яблучка, що сипалися з яблунь, а потім, охлялий, самі ребра, побіг од нас у поля і вже не повернувся. Мати рвала цвіт акацій, сушила, товкла і пекла з нього сковородники. Вони мали нудотно-солодкий, трав'янистий смак, але голод — не тітка, ми їх їли. Відтоді мене нудить навесні, коли цвітуть акації.
"…Над Іванком — небо. А по небу пливуть булки. Мати казала, що булки м'які і білі. "Як хмари?" — спитав Іванко". Здається, булки я вперше побачив на весіллі сестри Люби в Чернігові. А паляниці — в кіно, як про це й написано в оповіданні "Солодкий цвіт акацій". У ті роки багато разів "крутили" в селі фільм "Кубанські козаки". Чого там тільки не було на столах! Грошей на квиток я не мав. Але існувала тісна, задушна лазівка — попід сценою сільського клубу. Пірнаєш у нору, в призьбі повзеш вужем у непроглядній пітьмі, у куряві, а випірнаєш у темній, прокуреній залі, де показують кіно. Вмощуєшся біля чиїхось ніг, під самісіньким екраном, і, роззявивши рота, ковтаючи слинку, "їси" голодними очима на полотнянім екрані "високі, підсмажені паляниці". "Залу проковтнула темрява, безвість; був тільки Іванко та паляниці на екрані, та материна розповідь про хліб — неначе казка".