Пришестя

Сторінка 35 з 53

Дрозд Володимир

А якщо не прийде і не краятиме серця?

Ні, таки прийде.

Але що мені з того, коли я не зможу озватися до неї з того світу? Ще ніхто з мертвих — не озивався.

І я вирішив для себе: ніби помру, але не помру.

На той час я вже прочитав чимало, як для свого віку, книжок і підручників сестриних, і "прочотних" із невеличкої шкільної бібліотеки. До сільської бібліотеки мене обіцяли записати, коли я закінчу на відмінно перший клас. Хоч усіх інших записували після четвертого класу. Але була ще одна книга, рукописна, розмальована кольоровими олівцями. Грубий зошит із записаними в ньому народними і вже новими, воєнними та повоєнними піснями. Сільські дівчата передавали той зошит одна одній, якийсь час його читала-перечитувала сестра Марія, плачучи трохи не над кожною піснею. Бо всі вони були про любов, найчастіше нещасливу. В тих піснях закохані, не знайшовши щастя-долі, або топились, або стрілилися. Ідучи на роботу, Марія ховала зошита під подушку. Я, звичайно, ту рукописну книжицю швидко "проковтнув". Досі в пам'яті рядки одної з пісень: "На світанку йшли в дєревню танки, та й остановилися в саду, ішов парень русий, командир безусий, повстречав дівчину молоду…" Наш, рідний, петрушинський діалект… У зошиті на цілу сторінку був малюнок: під вербою, розкинувши руки, лежить хлопець, певно, мертвий, на грудях у нього — револьвер. Цей малюнок і став для мене дороговказом. Усе інше я намислив, нафантазував сам. Маня, коли прибутна (з полів) вода спала і тільки на дні яру дзюрив потічок, ходила до школи гористою стежкою, вздовж потічка, яр переходила по широкій (із трьох колод) кладці. Я вирішив лягти на цій кладці, розкинувши руки, шаньку з читанкою та зошитами сховавши під спину. На грудях моїх лежатиме револьвер. Справжній. Зовсім як на тій картинці у зошиті з піснями. Маня зверне із стежки, ступить на кладку, побачить мене, заплаче, заголосить, запричитає, наче сільські жінки над труною з небіжчиком. Вона каятиметься, терзатиме себе, що не захотіла зі мною дружити, обминала мене десятою дорогою. Тоді я несподівано розплющу очі і скажу їй так: "Маня! Я ще не помер. І не помру, якщо ти гратимешся зі мною в апуку, у класи та жмурки на Загальному дворі і ходитимеш до школи вищою вулицею, де я тебе чекатиму біля клуні, щоб іти до школи разом…" Вона усміхнеться крізь сльози, витре краєм хустки очі і мовить: "Гаразд, Дроздику, я згодна, тольки ти болєй ніколи-ніколи не помирай!" Я підведуся, пошпурю револьвера у яр, бо він уже не потрібний буде мені, і ми побіжимо разом крутосхилом на гору, де школа.

Револьвера я мав. Таки справжнього. Я відкопав його ще минулого літа у нашому ярку, коли заповзявся добутись до гнізда земляних джмелів. Стрілячка була загорнена у масляну ганчірку. Ганчірка майже зотліла, але іржа лиш де-не-де значила метал рудим лишаєм. Коли я натискав на курок, стрілячка клацала і крутився барабан. Патронів, правда, у барабані не було, але патрони і не були потрібні мені для мого плану. Револьвера я переховав на горищі під самою стріхою, у солом'яній трусі.

Напередодні батько приніс із колгоспу клуночок макухи. Правління виписувало для тих, хто голодував. Макуха була чорна, лляна і біла, соняшникова. Соняшникова, біла, тверда, як камінь, але солодкувата на смак, — делікатес, як тепер би сказали, мати давала її по шматочку в школу. Того ранку я скочив з лежанки, на якій спав, загодя, щойно батько погнав у череду корову, і почав збиратися до школи. Сказав матері, що чергую у класі, а Баран свариться, коли не прибрано, і невитерта дошка, і ганчірка коло дошки суха. Мати пішла на задвірок, цюкала на колоді хмиз, аби розпалити в печі. Я поліз на горище, дістав із солом'яної трухи стрілячку, поклав до шаньки між зошитів. І вже хотів вислизнути з хати, я ж бо мав встигнути до кладки через яр, поки не з'явиться Маня. Але мати перепинила мене в сінцях, наказала вмитись і розчесатися. Я повісив шаньку на щабель драбини і побіг у двір, де на ґанкові стояли відра з водою. Турботлива мати взяла в коморі шматок макухи, білої, соняшникової, аби згирз я на перерві, і заглянула до шаньки, щоб покласти. І побачила револьвера.

— А се ще що?!

— Дак то я знайшов у кручі, хотів учителю оддать… — я ніколи не умів казати неправди, і досі очі виказують.

— Дізнається батько, йон тобі голову зніме…

Вона взяла стрілячку двома пальцями, наче щось бридке, подалася на задвірок. Я біг слідком. Мати поклала револьвера на колоду, ударила по нім, що було сили, обухом сокири. Трухлувата деревина на руків'ї розсипалася в порох. Потім зігнулася в дугу і відпала цівка револьвера. А мати гахкала і гахкала обухом сокири, поки не відлетів убік барабан і уся стрілячка не стала купкою іржавого, потрощеного на кавалки заліза. Мати дбайливо зібрала ті шматки навколо колоди, перебрела грядку, пошпурила їх до яру, уже зарослого молодим бур'янищем, і довго витирала об фартух руки. Окрім усього іншого, то була для матері остання згадка про війну, яку ненавиділа. І — диво дивне! — поки мати трощила револьвера, я тверезів із кожним ударом обуха. Розсипався на залізне ошмаття револьвер, погасло і світло нафантазованого мною театру на кладці через яр. Опустилася завіса, актори розійшлися по домівках, стали звичайними людьми. Почуття до Мані Дмитренко зосталося, але воно тепер лише тліло на споді душі. Я почвалав до школи, спершу повільно, опустивши голову, потім швидше, і вже через Загальний двір я весело і безтурботно стрибав на одній нозі…

Полум'я пригасло, криза минулася.

4

Щасливе сталінське дитинство…

Знову і знову вертаюся подумки до репродукції картини на стіні шкільного коридору. Мабуть, їх продукували тоді масовими тиражами і вони висіли у кожній школі — "от Москви до самых до окраин". Квітучий луг, по ньому іде Сталін, оточений дітьми, що тулять до грудей у піонерських краватках букети квітів, руки Сталіна — на плечах двох щасливців — хлопчика і дівчинки, таке мудре, таке лагідне, висвітлене сонцем обличчя вождя…

Вікно до іншого світу, паралельного, як написали б фантасти, а може, потойбічного, але безсумнівно, як на моє тодішнє переконання, десь існуючого.