Пришестя

Сторінка 34 з 53

Дрозд Володимир

— Доров, Дроздику!

— Доров! — він удав, що вперше сьогодні побачив Маню. — Я думав, ти давно у школі.

— А куди мені спішити? Я учора всі уроки поробила. Луччей скажи, чого се ти мене пожалів, не попав у мене апукою?

— Не знаю… — чесно відповів Хлопчик.

Попід тинню уже зеленіла молода кропива. Стьожки меж на чорних грудях городів, брунатні після зими, встеляла позелень. У садках побіля хат тяглися з-під землі до сонця червоні долоньки півоній. Зігріта весняним сонечком земля пахла, наче дійниця, повна пінистого молока.

— А, мо', ти, Дроздику, в мене улюбився? — раптом спитала Маня.

Хлопчик почервонів, лице вогнем горіло, а ноги самі, як перелякані коні, понесли його вулицею. Він біг щодуху, мовби сто вовків гналося слідом, поки й сил вистачало, і прийшов до тями уже в шкільному дворі. Впродовж усіх чотирьох уроків він і оком не повів на Маню, а в перервах першим вибігав із класу і тікав на спортивний майданчик, де хлопці креслили вологу, втоптану землю саморобними ножиками і грали в "коня". Після останнього уроку вчитель залишив Маню писати стінну газету, вона мала найкращий у класі почерк. І Хлопчик не пішов додому, хоч у печі на нього чекав супчик, зварений без картоплі, картоплі давно не було, зате з горохом. Від згадки про супчик Хлопчику аж в очах стемніло, але він терпляче сидів на лавочці коло попового двору. Звідси було видко шкільний ґанок. Мимо брела їхня сусідка, Явдоха, з оберемком яскраво-жовтого, розквітлого лопушиння.

— А чого се ти туточки сидиш? — запитала вона.

— Дак я хлопців жду, їх учитель без обіду залишив, — знайшовся він.

— Не учитель їх залишив без обіду, а доля наша горька, — зітхнула Явдоха. — Я осьдечки поплелася у Ріг, думала жабок наловить, але ще холодна вода і не видко жабок. Тольки осього бур'яну і насмикала на болоті. Іду та й жую пелюсточки, аби меншєй їсти хотілося…

Явдоха частенько заходила до нас гулять і розказувала, що в минулу голодівку вона тільки жабами і порятувалася. А чоловік не зумів себе пересилити, не їв жаб і помер.

Нарешті Маня з'явилася на шкільному ґанкові. Хлопчик підхопився, перебіг через вулицю, а відтак поплуганився, нога за ногу, вздовж тину, ручкаючись із кожним кілком. Невдовзі Маня наздогнала його:

— А чого се ти, Дроздику, досі не удома? Може, мене чекав?

Він мовчав покірно. І вона замовкла, перестала задаватися. Сонце пригріло, земля парувала. Жінки скопували на городах грядки під часник та цибулю. У сідалах своїх, на деревах, клекотіли лелеки, перегукуючись із кутка в куток. Синиці пурхали з гілки на гілку і видзвонювали в тонкоголосі дзвоники, ніби кликали усе живе з класу на перерву, з морозної зими у яскраву весну.

— Прийдеш сьогодні на Загальний двір в апуку грати? — запитав він.

— Прийду, як матка пустить.

— І я прийду.

— Тольки ти мене уже не жалій, а бий м'ячем, як усіх.

— Як прийдеться вже… — розважливо мовив Хлопчик.

У Затираховій вуличці на колоді Сергій Карусів, Андрій Бабей і Михайло Ковганків грали в карти на щовбани. Побачивши Хлопчика і Маню, вони засміялися і стали гукать на весь білий світ:

— Жених і невіста — наїлися тіста! Жених і невіста — наїлися тіста!..

— Дурні ви, аж світитеся! — гукнула у відповідь Маня.

Тоді вони залишили карти і підступили ближче, перегородивши вулицю. Очі Хлопчика наповнилися слізьми, але він заприсягся подумки, що не заплаче перед ними, і не заплакав. А Маня сказала строго:

— Ось тольки зачепіть мене чи Дроздика, я поскаржуся братові, йон вам вуха поодриває.

Івана Дмитренка, Маниного брата, у селі боялися. І хлопці відступили, повернулися на колоду, до своїх карт. Ми пішли вулицею, проминули Загальний двір, зупинилися на Зевченковій горі. Дмитренки жили унизу, над яром.

— Хочеш, пограємо у класи? — Хлопчикові не хотілося, аби вона ішла.

— Ні, матка сваритиметься, що мене довго нема, потім не пустить в апуку грать.

— А хочеш, я тобі вірша прочитаю? — нарешті наважився Хлопчик.

— Якого вірша?

— А такого, що я придумав. Покуль тебе чекав біля школи.

— Сам придумав чи вивчив із книги?

— Сам. Мені часто придумуються вірші, самі придумуються, я й не хочу, а вони придумуються.

— Ну читай.

Тепер Хлопчик єдиного боявся — збитися. Ніби на святі шкільному читав. Але там поблизу стояла вчителька, готова завжди підказати, якщо забудеться. Він заплющив очі і проказав:

На колгоспному полі —

Усього доволі.

Зеленіють жита,

І верба зацвіта.

Повертаються гуси

Із далеких країв.

Працювати всі мусим

Для нових врожаїв!

Коли розплющив очі, над селом, над Зевченковою горою летів журавлиний ключ. Журавлі щоранку летіли у поля пастися, а серед дня верталися до себе на болото. Вони били крильми об голубого небеснодзвона, що висів над землею, і небо дзвеніло. Маня мовчала, і Хлопчик запитав:

— Ну як?

— Як у газеті, з якої Баран нам читає… А про мене ти напишеш вірша?

— Напишу, — мовив по хвилі Хлопчик. — Але тобі не прочитаю.

— Чому не прочитаєш?

Хлопчик дивився собі під ноги, розчавлюючи передком чобота груддя глевкої глини.

— Не знаю…

Маня засміялася і полопотіла стежкою у яр.

— Дак ти прийдеш грати в апуку? — гукнув навздогінці Хлопчик.

— Не знаю!

Вона не прийшла. І відтоді уже не приходила у Загальний двір, а грала в апуку на іншій вулиці, по той бік яру. І додому зі школи вона верталася тепер Гончою вулицею із тамтешніми дівчатами. І до школи ішла по Гончій, не лінуючись робити чималий гак. Перші ранки Хлопчик ще стовпів біля клуні в Загальному дворі, надіючись, що ось-ось її висока, граблиста постать випірне з яру. Через ту свою надію він запізнювався на перший урок і подовгу стояв коло дверей, перед класом, допоки суворий учитель не змилостивлювався і не дозволяв сісти за парту. Маня зиркала на Хлопчика, нещасного, виставленого на глум класові, насмішкуватими, без співчуття очима, і це його найбільше гнітило.

Ще я гаразд не усвідомлював, що зі мною діється, не знав, що вперше в житті бреду пекельними колами нерозділеної любові. Тієї весни я вперше почав складати вірші, сховавшись десь у закутку, під копицею сіна чи на призьбі, за хатою. Вірші трохи тамували біль, але не лікували. Я не хотів жити.

Але й помирати я не хотів. Хоч і було солодко уявляти, як Маня Дмитренко прийде на сільське кладовище у полі, стане над моєю могилкою і краятиме собі серце, що через неї помер, таким молодим, майбутній поет…