— Як? У вас немає… горя? — вражено запитала Єва. — Тобто у вас усі щасливі? Це… це просто неймовірно.
— Неймовірно, але це так, — відповіла Золотокоса. — Цивілізація Великого Кільця Змії досягла найбільшого свого розвитку і стала керувати не лише галактиками, а й нашими почуттями. Щоб кожний з нас був вічно щасливий, ми знищили горе. І звідтоді ми забули, що таке нещастя, невезіння і взагалі, що таке негативні емоції.
— Це незбагненно!
— Незбагненно тільки тому, що в тебе велике горе, земна жінко, і ти безсила перед ним, — співчутливо сказала Золотокоса. — Ти втратила свого чоловіка, якого любила над усе.
— Я й зараз його люблю! Навіть смерть не в змозі забрати його від мене!
— Я це відчуваю. Як знаю і те, що з ним сталося. Енергія вогню анігілювала його, твого єдиного Адама, анігілювала на атоми і кванти світла. Якщо хочеш, я допоможу тобі в горі твоєму великому. Адже перемігши горе, ми перемогли й саму смерть.
— То ви… ви… — захвилювалася Єва. — Ні, в це неможливо повірити. З того світу ще ніхто не повертався.
— Нам дуже просто воскресити і подарувати тобі твого Адама.
— Живим? — зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемогутні, що все можуть…
— Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі.
— Ну… хорошим, — заквапилася Єва, ковтаючи сльози. — Найкращим.
— Хороший, найкращий — це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам’яті. — Золотокоса зробила плавний рух до своєї "медузи", та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий. — Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо.
Єва розгубилася.
— Але що я маю пригадувати?
— Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу.
— Зараз, зараз… — Єва почала гарячково пригадувати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати — в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів…
"Адаме, любий? Де ти? — хотілося крикнути їй. — Ти завжди був у моїй пам’яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З’явися!.."
Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющила очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого.
— Готово! — почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до "медузи" зникли. — Ми вже зняли з біополя твого мозку відображення Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш "медузою", зв’яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване.
— А в нас буде татко, а в нас буде татко! — на радощах застрибав Адамчик. — Я хочу, щоб татко швидше з’явився. — І до Золотокосої: — А він буде… найсправжнісінький?
— Ми зняли точну копію твого батька, — заспокоїла його незнайомка.
І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію,
— Так, відтворимо копію твого Адама, — спокійно казала Золотокоса. — Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріалізуємо не просто його копію, а… найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригінал.
— Копія… Копія… — все ще не могла отямитись Єва. — Я нічого не можу збагнути… Натуральна копія?
— Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, глянувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, згорьована жінко?
— Але ж копія ніколи… ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія.
— Звичайно, — погодилась Золотокоса. — Відтворити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало?
— А хто і звідки відтворить його пам’ять, його свідомість, його помисли і думи, його неповторне "я"? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх? — говорила Єва із сльозами на очах.
— Його індивідуальної неповторності ми не знаємо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не потрібно.
— Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама! — жахнулась Єва і закричала: — Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єдиний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна.
— А для чого тобі неповторність його "я"? Все це сентименти, — м’яко мовила незнайомка.
— Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій? — пополотніла Єва.
— Так у нас суспільство копій, — спокійно відповіла Золотокоса. — І ми вважаємо це найбільшим нашим досягненням.
— Але ж копії ніколи не стануть оригіналами.
— Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприклад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним.
— А де ж оригінал твого чоловіка?
— Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чином чоловік від мене ніби й не втікав.
— Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся! — раптом заговорив Адамчик. — Я боюся копії мого тата.
— Заспокойся, синку, — мати погладила його по голові. — Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може любити…
— Ах, ось що тебе хвилює, — весело озвалася Золотокоса. — Заспокойся. Ми наділимо його любов’ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не знали і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди, — зітхнула Золотокоса. — І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і нещастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блаженства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьому переконалися давно. Ми — суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб передати тобі, скільки нас. І ми оволоділи матерією вічного щастя. Ми так і називаємо себе: суспільство Вічно Щасливих.