— Хоч "полоцьке чудо", або "чудо в Полоцьку", назвемо його так, сьогодні мовби ж усім відоме (принаймні тим, хто хоч раз у житті читав "Повість врем’яних літ", не кажучи вже за істориків), але жаль, що на нього ніхто й ніколи по-серйозному, не кажучи вже за науковий підхід, не звертав уваги, сприймаючи його за ще одну байку, черговий забобон, яким в історії людства несть числа, дияволщину та бісівство…
Так почав свою розповідь мій негаданий співбесідник, назвемо його Миколою Миколайовичем — астрофізик, спеціаліст із фізичних полів Землі, а загалом, — його власне зізнання, — уфолог-любитель, який на дозвіллі цікавиться утопією, феноменом НЛО, літаючими тарілками, "контакторами", які буцімто зустрічаються і бесідують з істотами з космосу, одне слово, фантастикою та різними фентезі, полтергейстами, демонологією, бісами, паранормальними світами та іншою чортівнею, який всю цю чортівню і нечортівню намагається осмислити з наукових позицій і параметрів.
Так він представився мені того дня, гарного липневого дня, коли ми сиділи в Києві біля підвалин Десятинної церкви на Старокиївській горі, де на світанку нашої Русі був детинець і звідки за словами Нестора пішла Руська земля. Запаморочливо пахтіла пралипа, посаджена ще Петром Могилою, гули бджоли, на зеленій траві ганялися за метеликами діти. Ми сиділи на лавочці й мирно бесідували. Власне, говорив він, а я чемно слухав. І нічого… мм… такого не передбачалося. Микола Миколайович, чи той, хто назвався цим ймення, наче був в ударі.
— Так ось про те, що сталося 812 років тому в Полоцьку, — в руках мого співрозмовника (ще мить тому в них нічого не було, портфеля він теж не тримав), як з повітря матеріалізувався ошатний томик. Скосивши око, я прочитав на титульній сторінці: "Повість врем’яних літ" Літопис (за Іпатським списком). Київ. "Радянський письменник" 1990. Переклад, післямова та коментарі В. В. Яременка".
"Гм, — подумав я (мені це видання добре знайоме). — Чим мене цей… спеціаліст по чортівні хоче вразити? І взагалі… Де він узявся? Коли я присів на лавочці, його ніде не було, я заплющив очі, випростав ноги, слухаючи бриніння бджіл на прабабусі липі, з насолодою вдихаючи духмяний запах, а коли розплющив очі, цей спеціаліст по чортівні вже сидів і ми бесідували, як наче давні знайомі, — гм-гм…"
Туркотіли горлички.
Тепло, гарно, нікуди не треба спішити. Я зручно всівся, Микола Миколайович, який невідомо звідки взявся, відкрив потрібну сторінку (а втім, вона, здається, сама відкрилася) і прочитав:
— "В літо 6600 (1092). Предивне чудо було в Полоцьку: тут вночі з’явилися привиди, стогнали опівночі, як люди, шниряли біси вулицями. Коли хто із хоромів виходив, щоб побачити, відразу ж був бісами непомітно уражений і від того помирав, і ніхто не насмілювався виходити з хоромів. Після цього почали (біси) вдень з’являтися на конях, і не було видно їх самих, але видно було копита їхніх коней, і люди говорили: "Мертві б’ють половчан". Почалося це знамення від Друцька".
Я, пригадую, запитав:
— Від якого… Друцька?
— Як по-давньоруському, то правильно буде Дрютекск — город у Полоцькій землі, нині село Друцьк Вітебської області в Білорусії.
— А-а… — невиразно я і по хвилі: — Виходить, привиди (біси, як уточнює Нестор) вперше з’явилися — бозна звідки вигулькнувши — біля города полочан Друцька і на конях рухаючись, прибули в Полоцьк, вчинили там бешкет і взагалі неподобства різні, а декого і на смерть вразили…
— Виходить…
— І більше про це "чюдо", як в оригіналі, Нестор не пише?
— Не згадує.
Медвяно пахтіли липи, гули бджоли. Я ліниво думав: і де він узявся, цей "спеціаліст з чортівні", і чому я маю його слухати?
— І ніхто цей запис Нестора не коментував і не коментує, вочевидь сприймаючи його за чергову бісівщину.
— Мабуть, серйозним людям та ще науковцям, — мовив я не без шпильки, — цим займатися… мм… не солідно?
— Мабуть…
— Гм… А може, це і справді бісівщина?
— Можливо.
— А раптом Нестор просто… просто записав чергові чутки?
— Ні, йому треба вірити, він записував лише достовірні факти. Ось приклад. Хоча б і такий: "У це ж літо було знамення на сонці: зникло, мало його залишилося, стало як місяць о другій годині дня місяця травня в двадцять перший день. І далі Нестор зазначає, що в те літо "упав превеликий змій з небес, і вжахнулися всі люди. У те ж врем’я земля так стукнула, що багато хто чув".
— Коли "превеликий змій з небес упав", то про що це говорить? Про бісівщину. Все це з розряду казок, передань, повір’їв і взагалі — забобонів. А вони були вже й тоді дрімучими.
— Не спішіть. Перше. Щодо знамення на сонці. Це сонячне затемнення.
— Звідки відомо?
— Наукою перевірено, що справді, як і зазначає Нестор, 21 травня 1092 року було сонячне затемнення о другій годині дня, тобто через дві години після сходу сонця. Не забуваймо, доба на Русі ділилася на дві частини різної тривалості. Денні години починалися після сходу сонця, а нічні — після заходу сонця, а тому друга година дня — друга година після сходу сонця. Все збігається. Нестору треба вірити.
— А змій, що впав з неба?
— Йдеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого і вважали за небесного змія. Нестору треба вірити.
— І його словесам про бісів на конях?
— І про бісів на конях теж.
— Себто… невидимцям?
— Атож…
Помовчали. Гули бджоли, гралися діти, лагідно сяяло сонце. На душі було затишно і умиротворено, а тому не хотілося думати ні про яких бісів. Та все ж…
— А подібні… невидимці, скажемо так, коли-небудь зустрічалися? Хоча б в інших народів?
— О-о, — з готовністю вигукнув мій дивний співрозмовник. — Та скільки завгодно подібних фактів! Історично зафіксованих! Ось хоча б кілька з них. Року 1876-го на вулицях китайського міста Нанкін спалахнула жахлива паніка: в місті з’явилися невидимі демони, які відрізали в людей традиційні косички. Рятуючись, горожани закривали голови, аби вберегти волосся, але де там! Паніка невдовзі поширилась і на Шанхай та інші китайські міста, де невидимі істоти, як і в Полоцьку, почали навіть убивати людей. Особливо уві сні. Історія набула розголосу і тривала чи не три роки, але загадкових злих духів, які стригли волосся, так ніхто й не бачив, хоч вони остригли сотні й сотні китайців. А втім, то був не перший випадок, у піднебесній збереглися документи — "невидимців, які стригли волосся", знали ще в епоху династії Вей (477–517 роки до н. е.).