Ось таку, неоковирну, звісно, піч спорудив Адам. Досвіду в спорудженні плавильних печей він, звичайно, не мав, а користувався в роботі тими знаннями, що залишилися в його голові після інституту, коли вони проходили "Історію первісної металургії". Але, як на біду, якраз у ті дні Адам захопився однокурсницею, вельми вітряним дівчиськом, тому на лекціях був неуважним і писав не конспекти, а записки тому дівчиську. Із того захоплення, ясна річ, нічого путнього не вийшло, коли не враховувати, що "Історію первісної металургії" Адам склав на благеньку трійку. От і спробуй тепер на такій нетвердій основі збудувати плавильну піч і виплавити метал!
Окрім того, як уже було сказано вище, Адам раз по раз бігав дивитися на Єву, чи вона "не горить" під сліпучим сонцем, котре ще нікого з жінок не освітлювало на цій планеті, тому не мало досвіду.
Єва спала, посміхаючись уві сні. Правда, спала якось дивно, бо коли Адам надто вже задивлявся на неї (боявся, звісно, щоб не згоріла), Єва зненацька, не розплющуючи очей, казала спокійно:
— Ну, надивився — і досить. Іди до своєї печі та не заважай мені… спати.
Адам схоплювався, наче його застукали на гарячому.
— Та я дивився… чи не гориш ти від сонця. І квапливо повертався до своєї печі.
А втім, піч він уже збудував. Вийшла вона з невеликим обсягом поду, алех й металу йому для першого разу потрібно було небагато.
Забігаючи наперед, скажімо, що згодом (через сотню, здається, літ) земляни, які повністю заселять на той час Леонію, про першу плавильну піч Адама (власне, про оту кабичку) напишуть десятки різних досліджень, статей, розвідок. І вся леонійська металургія буде пишатися тим, що свій родовід вона веде від першої плавильної печі Адама Весни.
А скільки про ту історичну кабичку буде написано в молодій леонійській літературі поем, кантат, балад, верлібрів, газелей, гекзаметрів, дум, елегій, етюдів, мадригалів, пасторалей, рапсодій, ронделей, рубаїв, рун, серенад, навіть акростихів, не кажучи вже про центнери звичайнісіньких віршів, які на Леонії писали всі, хто лиш не лінувався.
А скільки згодом буде написано кандидатських і докторських дисертацій про ту піч! Скільки десятків щасливців завдяки тій кабичці потраплять в леонійську науку. Навіть в академіки вивезе декого Адамова піч.
А скільки буде виліплено і викарбувано в мармурі, вилито з металу монументальних скульптур "Адам біля плавильної печі"!
А скільки напишуть картин: "Адам випалює першу бронзу", "Епоха бронзи на Леонії почалася!.." і т. д., і т. п. На тих картинах буде відтворено мить, коли з льотки потече метал, а сам Адам із натхненним обличчям велично й захоплено дивитиметься у далечінь віків, уявляючи потужні, обладнані за останнім словом науки і техніки, металургійні гіганти на цій планеті.
Взагалі, цей сюжет стане дуже популярним у новітній літературі Леонії. Навіть гумористи і ті не сидітимуть склавши руки, а гостритимуть пера й розум: "Адам збудував піч, а його нащадки спочивають на печі".
Варто також додати, що макети тієї печі (разів у п’ять більші за натуру) експонуватимуться у двох найбільших музеях Леонії — металургійному та історичному. Варто ще додати, що…
Проте буде так чи ні, автор достеменно не відає. Як не відає того, чи прилетять на Леонію коли-небудь земляни і чи виручать його героїв із біди.
Але йому здається, що так може бути.
Впоравшись із піччю, Адам навіть не передихнувши, заходився готувати сировину. На великому камені побив (також каменем) на дрібні шматки самородки міді, промив їх у великій черепашці, щоб відділити руду од породи. Потім подрібнив каситерит (олов’яну руду) і перемішав, дотримуючись такої пропорції: олова має бути десять відсотків до загальної маси міді.
Приготувавши сировину і паливо, помив руки і підійшов до Єви.
— Я так чудово виспалась на свіжому повітрі, — Єва млосно потяглася і, вставши, одяглась. — Здається, я трохи пригоріла, але то не біда. Ах, які мені сни снилися!..
— Звичайно ж, Руслан? — запитав Адам, вдаючи байдужого.
— Так. І йому, уяви собі, дуже сподобалась твоя піч.
— Ти що, йому розповідала?
— Звичайно, — весело й безтурботно торохтіла Єва. — Питає він: як ти, мовляв, живеш? Нічого, одказую, вже звиклася із самотністю. Обживаємо з Адамом планету, яку ти відкрив і назвав Леонією. А зараз, розказую йому, Адам будує плавильну піч. Взагалі, скажу тобі, Адам виявився непоганим хлопцем. Жити з ним можна. Навіть на необжитій планеті…
І враз Єва заплакала.
Скоряючись якомусь невідомому досі почуттю, що враз охопило його, Адам рвучко подався вперед і поцілував Єву в щоку, у мокру від сліз щоку.
Й відчув на своїх губах солоний поцілунок…
10
Кожний день починався з того, що Адам, тільки-но прокинувшись, простягав руку, брав на долівці камінець і клав його на приступці, вище свого лежака: буденний день — маленький камінець, неділя — більший. Так і викладав їх: шість малих, сьомий більший і знову — шість малих, сьомий більший. Приступка була хоч і вузькою, але довгою, аж до кутка печери, й Адам гадав, що місця вистачить місяців на п’ять-сім. А там щось придумає надійніше та зручніше.
Цього ранку Адам мав покласти дев’яносто дев’ятий камінець. Прокинувшись, він за звичкою вигукнув бадьоро: "Доброго ранку! Ну, що чувати?.." І, взявши на долівці камінець, глянув на приступку, але не побачив там нічого.
— Оце так! — схопившись, Адам забігав попід стіною, мацаючи по приступці руками. — Та куди ж вони пощезали?
— Що ти шукаєш? — сонно озвалася Єва.
— Та десь дні зникли.
— Які дні? — стривожилася Єва. — Ти що, досі не прокинувся?
— Ось тут на приступці лежали наші прожиті на планеті дні, себто камінці. Їх мусило бути сьогодні вранці дев’яносто вісім, а дев’яносто дев’ятий я мав покласти. І немає жодного. Куди вони могли подітися?
— Я вчора прибирала у печері, пил із стін пообмітала, то якісь камінці з приступки й посипались. Я ще й подумала: невже ти грався, що понавикладав камінці рядком?
— Що ж ти наробила? То ж наш календар. Як день — так і камінець.
— Ой Адаме, який же ти смішний! — дзвінко розсміялася Єва. — Як день, так і камінець! — передражнила вона його. — А я ще подумала: і чого вони так дивно лежать? Шість маленьких, а сьомий більший. Хіба ж я знала, що то наш календар.