— Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.
— Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна…
І зробила рух, щоб звестися.
— Лежи, лежи, — попередив він. — Тобі не можна рухатись.
— Пити, — попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. — Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає… А ти де був?
— Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза — мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. — Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. — Це тобі на намисто.
— Ой! — тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: — Що ти ще бачив у горах?
— Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав — і тільки його бачили.
— Тобі повезло, а ось мені… — І вона сумно зітхнула.
Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: "Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять…" Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.
"У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?"
І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: "Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!.."
Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.
— Що це? — запитала злякано, бо здалося їй, що то — щупальці.
— Лежи, лежи, — заспокоїв її Адам. — У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.
6
Жар у Єви тримався три дні.
Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його — вдень чи вночі, — він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:
— Я тут, чого тобі?
На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі — сліди від спрутових обіймів — уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.
Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.
— Що ти робиш? — закричав він, спускаючись у бухту. — Зараз же вийди з води! Раптом — спрут?
— У цьому морі спрути мудрі, — засміялась вона.
Зненацька почувся свист — і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.
— Він! — крикнула Єва. — Рятівник мій!
— Дельфіни всі схожі один на одного, — висловив сумнів Адам.
— Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! — І Єва кинулась у воду.
— Обережно, Єво!..
Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні — спершу в одну, потім у другу — і легенько свиснув.
— Він запитує мене… як я почуваюсь, — збуджено говорила Єва. — Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!
Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.
— Спасибі тобі, рятівнику! — гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! — Й обернулась до Адама: — Давай якось назовемо це море.
Адам мить подумав і мовив:
— Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається — море Спасіння!..
— А тепер слухай мій наказ! — тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва. — В море Спасіння віднині без зброї в руках — ані кроку! Я не хочу, щоб якась… метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!
— Але ж у мене немає зброї.
— Чим хочеш озброюйся — хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, — а тільки з голими руками у море зась! Ясно?
— Ясно, — покірно мовив Адам.
Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази — автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.
7
Із подій, вартих згадки у третій частині нашої… майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: "Ніч, коли трудився Робітник".
Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем… бога.
Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.
Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: "Минуло кілька днів".
Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.
Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.
Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул" Він то затихав, то знову посилювався.
У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.
— Адаме, що то? — В голосі Єви відчувалася тривога. — Гуде… Ніби під землею.
— Гуде й справді під землею, — дослухавшись, підтвердив Адам. — Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.
— Землетрус? — зойкнула Єва. — То нас ще завалить камінням у цій печері?..
— Ні, не землетрус, — заспокоїв її Адам і додав по хвилі: — Десь, напевно, прокинувся вулкан.
— Хіба і тут є вулкани?
— Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.