Стрибаючи з каменя на камінь, спустилась у бухту і пішла понад прибоєм. Її обдавало бризками, лице обвівало вітерцем, і від того ставало легше — наче хто провітрював її нутро. На прибережному піску лежали черепашки найдивніших форм та кольорів. "Треба випрати свій одяг", — вирішила Єва. Стягнула із себе костюм і на якусь мить розгубилася — до того незвично було стояти в самих лише трусиках. Здалося, ніби за нею підглядають. Не втрималась, озирнулася навсібіч — у бухті було тихо і порожньо. Та й хто може підглядати? Адам десь у горах, а більше на цій планеті нікому за нею підглядати. Заклала руки за гололову (не підозрюючи, що за нею усе ж таки спостерігають двоє очей) і підставила тіло морському вітру. Він збивав їй волосся, приємно лоскотав щоки, обвівав груди, стегна, і їй було приємно так стояти й відчувати своє тіло — молоде, сильне, повне снаги та здоров’я.
А двоє холодних очей пильно спостерігали за нею із-за каменя…
"Взагалі, не завадило б мати дитину, — зненацька подумала Єва і, здіймаючи бризки, з вереском кинулась у воду. Триматися на воді було легко — лежи, розкинувши руки й ноги, дивись у небо, і здавалось їй, що вона на Землі, що ще зовсім маленька і вперше приїхала з мамою на Чорноморське узбережжя, вперше відчула, як хороше ніжитись у морській воді.
"Усе-таки жити гарно, — думала Єва. — А я, дурна, ниділа в печері. Слізьми ж горю не допоможеш. Якщо доля поставилась до мене милостиво і подарувала життя, то чого ж скаржитись на неї? Наперекір усьому треба жити!"
Зненацька попереду неї щось мигнуло, наче зелені товсті і в’юнкі водорості порскнули навсібіч, Єва не встигла нічого збагнути, як ті сіро-зелені липкі водорості з двох боків обхопили її, прилипаючи до тіла… Вона здригнулась і шарпнулася, але залишилась на місці.
Тільки тут збагнула, що то не водорості, а щупальці. Бридкі, жахливі і сильні шупальці.
У ту ж мить зовсім поруч хтось сказав:
— Спокійно. Беремо інтерв’ю. Запитання перше: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?..
3
Адамові того дня дуже повезло.
У Мідних горах, в однім із розпадків, він негадано знайшов каситерит — олов’яну руду. Справжню олов’яну руду!
Тримаючи в руках шматок важкого, коричнюватого, з темними підпалинами по краях мінералу, Адам думав, що до бронзи тепер уже залишилося небагато. А бронза — то і ніж, і сокира, і, зрештою, наконечник для списа. Не кажучи вже про наконечники для стріл. Залізо він зараз навряд чи виплавить — потрібна значно більша, аніж для бронзи, температура плавлення. А з бронзою якось упорається. Принаймні мусить, інакше не вважатиме себе за справжнього чоловіка.
Прихопивши дві чималі грудки каситериту, рушив далі, вкотре міркуючи: як і з чого спорудити сумку? Як йому необхідна міцна і простора сумка, яку б він міг носити через плече. Бажання, звісно, скромне, але спробуй навіть його задовольнити.
Вирішив більше в розпадки не заглядати (хай якось іншим разом), а повернув до бухти, до вілли "Кам’яні пенати", бо сонце вже піднялося й так високо, а Єва "вдома" сама. "Надалі, — подумав Адам, — треба в походи брати і її. Чому вона нидітиме в печері одна?"
Адам ішов і думав про те, як плавитиме бронзу, бачив у тих мріях бронзовий ніж, який щойно виплавив, бронзову сокиру, наконечники для стріл, ще й рибальські гачки. Ось тоді можна буде зайнятися рибальством, полюванням…
Спустившись по крутому схилу хребта в долину, де між камінням клекотів гірський потік, Адам спинився, щоб напитися. Поклав куртку з рудою, а сам підійшов до потоку, опустився на коліна. Вода була чиста й прозора і така холодна, аж зуби заломило. Адам із задоволеням напився і застиг, задивившись у чисте дно. Там видно було кожен камінчик, навіть піщинки. Іноді пропливали якісь рибинки і зникали за каменями. Зліва по дну розсіювалось голубувате сяйво. Адам пройшов берегом кілька кроків до того місця і знову став навколішки. Його увагу привернули блакитні краплинки, яких було аж рясно, а далі вони зливалися у суцільну синяву. Наче шмат неба впав у потік і залишився на дні. Заінтригований, Адам дістав одну голубу краплину і скрикнув: бірюза! Автоматично, як добросовісний студент, відзначив про себе, що бірюза — мінерал із класу фосфатів, колір голубий, блиск восковий…
Місцями голубі намистини лежали рідко, а деінде дна від них не було видно, аж вода сяяла голубизною.
"Назовемо цей потік Бірюзовим", — подумки відзначив Адам і повторив уголос:
— Потік Бірюзовий. Непогано звучить.
Опустив руку в воду і, зачерпнувши повну жменю круглих бусинок, став роздивлятися їх, сидячи на березі та міркуючи: як практично використати цей мінерал у даному становищі? Адже, крім краси, Адамові потрібний і практичний зміст. Мідь, приміром, та каситерит дадуть бронзу. А бірюза?
"Принесу Єві, — зрештою, вирішив він, — хай порадується".
І спало Адамові на думку, що з цих небесно-голубих бірюзинок може вийти чудове намисто для Єви. Лише треба просвердлити дірочки в камінцях — і готове. Єва, безперечно, зрадіє! Ще б пак, від бірюзового намиста жодна жінка не відмовиться. От і буде дарунок Єві. Може, він хоч трохи розвіє її постійний смуток і тугу?.. Пригадалась минула ніч, коли Адам до ранку просидів біля неї, тримаючи руку на її грудях.
Він хлюпнув собі на щоки холодної води і, назбиравши на дні пригорщ зо дві бірюзи, вже на березі переглянув знахідку, старанно відібрав бусинки, гарні, круглі, однакового розміру.
Скільки треба на намисто, Адам не знав, тому вибрав жменю і висипав до кишені. Правда, просвердлити дірочки в намистинах не просто, та й нічим, але. він про те поки що не сушив собі голови. Коли виплавить бронзу, щось придумає.
Простягнувши руку до куртки з мінералами, Адам відчув, що хтось пильно на нього дивиться. А відчувши, закляк з простягненою рукою.
Потім повільно повернув голову і знову завмер.
Над травою здіймалася голова.
Вона була завбільшки з людську (чи, може, трохи менша). Тільки пласка. Двоє зеленкуватих очей, не блимаючи, дивились на нього.
Адам глянув у ті круглі смарагдові очі і в глибині їх побачив себе, напруженого, напівзігнутого, з простягненою до куртки рукою.