Пригоди Незнайка і його товаришів

Сторінка 19 з 35

Микола Носов

— Ні, він, він! Вигляд у нього, правда, придуркуватий, але очі дуже розумні.

Одна малючка, побачивши Незнайка, замахала руками й викрикувала тонким, писклявим голосом:

— Незнайко! Незнайко! Ура!

Вона безстрашно висовувалася з вікна й зрештою мало не випала на вулицю. Добре, що інші малюнки встигли спіймати її за ноги й втягти назад.

— Фе, який сором! Цей Незнайко може подумати, що він велика цяця! — сказала малючка із строгим худеньким личком і гостреньким підборіддям.

— Ви маєте рацію, Ластівонько, — відповіла їй інша малючка із закопиленою верхньою губкою, з-під якої виблискували білі зубки. — Малюкам ніколи не треба показувати, що на них дивляться. Коли вони переконаються, що їхніх пустощів ніхто не помічає, то самі перестануть пустувати.

— Ось про це я і кажу, Киценько, — підхопила Ластівонька. — Малюків треба зневажати. Коли вони побачать, що їх зневажають, то побояться кривдити нас.

Ластівонька й Киценька шушукалися, шушукалися, туркотіли, туркотіли, доки не протуркотіли всім вуха, що до малюків, які прилетіли на повітряній кулі, треба ставитися з презирством. Усі малючки змовилися між собою не помічати малюків, а якщо доведеться зустрітися з ними на вулиці, то, побачивши здалека, повертати назад або переходити на другий бік.

З цієї змови, однак, нічого не вийшло. Якимось чудом усім стало відомо, що Тюбик — художник, а Гусля — чудовий музикант, який уміє грати на флейті. Всім, звісно, хотілося почути гру на флейті, бо в Зеленому місті вміли грати тільки на арфах, а флейти ніхто ні разу не чув. Багатьом навіть на думку не спадало, що існує такий інструмент.

Малючки потім довідалися, що Тюбик і Гусля поселились на Яблуневій площі, в будинку, де жила малючка Кирпонька із своїми подружками. На другому поверсі цього будиночка, аж під самісіньким дахом, була простора кімната з великим вікном на всю стіну. Ця кімната сподобалась Тюбикові тим, що в ній багато світла, й вони з Гуслею вирішили оселитися там.

Вікно горішньої кімнати виходило просто на Яблуневу площу. І ось увечері ця площа, завжди тиха й безлюдна, одразу ожила й загомоніла. Малючки, взявшись за руки, проходжувалися парочками по площі й крадькома поглядали на освітлене вікно другого поверху.

Звичайно, вони робили це не для того, щоб побачити Тюбика й Гуслю, а просто від нетерплячки: всім хотілося скоріше почути музику.

Час від часу малючки помічали, як у розчиненому вікні появлялися голови малюків: то промайне ретельно причесана голова Гуслі, то покажеться розкудланий чуб Тюбика. Потім малючки побачили таку картину. До вікна підійшов Тюбик, поклав руки на підвіконня і замріяно задивився вдалину. Слідом за Тюбиком біля вікна появився Гусля. Вони про щось говорили, поглядаючи на площу й розмахуючи руками. Після цього обидва повисовувалися з вікна і, нахилившись, стали дивитися вниз. Потім обидва по разу плюнули з другого поверху і знову зникли.

Здавалось, нічого цікавого більше не буде, але малючки й не думали розходитись. І якраз у цей час з вікна полинули ніжні, як плескіт струмочка, звуки флейти. Вони линули то лагідно й плавно, як котяться хвилі — одна за одною, то неначе підстрибували й перекидались у повітрі, наздоганяючи одна одну. Від цього всім стало весело. Звуки флейти немов смикали всіх за ручки й ніжки, всім хотілося піти в танок.

Безшумно порозчинялися вікна в будинках. Припинився рух на площі. Всі завмерли, стараючись не пропустити жодного звуку.

Потім флейта змовкла, та за якусь мить з вікна протилежного будинку полинули звуки арфи. Арфа намагалась повторити цю нову, досі нечувану мелодію. Чиїсь пальці непевно перебирали струни. Мелодія, що почалась досить жваво, поступово хиріла, хиріла, згодом завмерла зовсім, але на допомогу прийшла флейта. Арфа ожила, зазвучала впевненіше. До неї приєдналася друга із сусіднього будинку, потім третя. Музика зазвучала голосніше й веселіше.

Незнайко, який прибіг з фарбами і пензлем для Тюбика, побачив на площі перед будинком незвичайне видовисько. Вся площа захрясла малюнками, які слухали цей чудовий концерт. Незнайко теж заслухався і навіть підстрибнув кілька разів на одній ніжці, але побачив, що на його танець піхто не звертає уваги, махнув рукою і зник у дверях будинку.

Розділ сімнадцятий

ПОХІД ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА В МІСТО ЗМІЇВКУ

Вибігайте по порядку

Та ставайте на зарядку.

Гей, не стій отам, як пень,

Починай з зарядки день.

Цю пісеньку про зарядку, яку склав поет Квітик, виспівували Гвинтик і Шпунтик.

Був ранній ранок, в Зеленому місті ще всі спали, а Гвинтик і Шпунтик уже крокували вулицями, співаючи й на ходу роблячи зарядку. Їм ще вчора було відомо, що вранці їх випишуть з лікарні, щоб відремонтувати автомобіль, тож вони повставали ще вдосвіта й зажадали, щоб їх негайно виписали. Месниця, яка більше всього на світі боялася галасу, звеліла швиденько видати їм одежу.

Пісня розбудила багатьох малючок. Вони кинулися до вікон, а деякі навіть повибігали на вулицю.

— Гей, малючки, де тут у вас гараж? — закричав Гвинтик.

— Ідіть, я вам покажу, — запропонувала свої послуги одна малючка в червоному капорі й синьому пальтечку з пухнастим коміром, зробленим із шкірок чорно-бурої гусені.

— Ну, показуй, куди нам — праворуч чи ліворуч? — сказав Гвинтик.

— Праворуч, — відповіла малючка, з цікавістю поглядаючи на їхні шкіряні куртки.

— Пра-во-руч! Кроком руш! — скомандував Гвинтик і, повернувшись, покрокував вулицею. — Ать-два! Ать-два!

Шпунтик ішов у ногу слідом за ним. Малючка, ледве встигаючи, підтюпцем бігла ззаду.

З розгону Гвинтик і Шпунтик проскочили повз ворота гаража.

— Стійте, стійте! — закричала малючка. — Ви вже проминули гараж.

— Кру-гом! — скомандував Гвинтик.

Обидва повернулись і пішли до воріт. Малючка відчинила хвіртку. Всі троє зайшли у двір, де недалечко від будинку стояв покритий черепицею сарай.

— Ну й гараж! Це просто хлів, а не гараж, — пробурчав Шпунтик, відчиняючи двійчасті двері.

Гвинтик заглянув у сарай і побачив машину. До гаража підійшло ще кілька малючок.

— Тут темно, — сказав Гвинтик. — Ану, давайте викотимо машину надвір.

— А вона не їздить, несправна вона, — казали малючки.