Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що коли один телефон поставити в одній квартирі, а другий — у сусідів і з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися.
— От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, котру поламаєш і викинеш. Це корисна річ!
— Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв трубку — поговорив, і ходити нікуди не треба.
— Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш дома і розмовляєш. Чудово!
Ми з Мишком надумалися складати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті наскладали скільки було потрібно й купили телефон.
Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.
— Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.
Я помчав до себе, взяв трубку і слухаю, а трубка вже кричить Мишковим голосом:
— Алло! Алло!
Я теж як закричу:
— Алло!
— Чути що-небудь? — кричить Мишко.
— Чути. А тобі чути?
— Чути. От здорово! Тобі добре чути?
— Добре. А тобі?
— І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?
— Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?
— Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.
Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радості:
— Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко.
— Звичайно, — кажу, — добре.
— Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.
Він побіг і подзвонив знову.
Я взяв трубку:
— Алло!
— Алло!
— Чути?
— Чути.
— Добре?
— Добре.
— І в мене добре. Давай розмовляти.
— Давай, — кажу. — А про що розмовляти?
— Ну, про що… Про що-небудь… Добре, що ми купили телефон, правда?
— Правда.
— От якби не купили, було б погано. Правда?
— Правда.
— Ну?
— Що "ну"?
— Чому ж ти не розмовляєш?
— А ти чому не розмовляєш?
— Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш…
Я кажу:
— Давай ось що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.
— Гаразд.
Я повісив трубку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв трубку.
— Ну, придумав? — питає Мишко.
— Ні ще, не придумав.
— Я теж іще не придумав.
— Навіщо ж ти дзвониш, коли не придумав?
— А я думав, що ти придумав.
— Я сам тоді подзвонив би.
— А я думав, що ти не здогадаєшся.
— Що ж я, по-твоєму, віслюк?
— Ні, який же ти віслюк! Ти зовсім не віслюк! Хіба я кажу, що ти віслюк?
— А що ти кажеш?
— Нічого. Кажу, що ти не віслюк.
— Ну гаразд, годі тобі про віслюка торочити! Нумо краще уроки вчити.
— Нумо.
Я повісив трубку й сів за уроки. Раптом Мишко знову дзвонить:
— Слухай, зараз я співатиму й на роялі гратиму по телефону.
— Ну, співай, — кажу.
Почулося якесь сичання, потім забренькала музика, і раптом Мишко заспівав не своїм голосом:
Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні-і-і?[5]
"Що це? — думаю. — Де він так співати навчився?" Раптом Мишко сам з'являється. Рот аж до вух.
— Ти думав, що я співаю? Це патефон по телефону співає! Дай-но я послухаю.
Я дав йому трубку. Він слухав, слухав, потім як шпурне трубку — і бігцем униз. Я взяв трубку, а там "Пш-ш-ш! Др-р-р! Др-р-р!" Напевно, платівка закінчилась. Я знову сів за уроки. Знову дзвінок. Я взяв трубку.
— Алло!
А з трубки:
— Гав! Гав! Гав!
— Ти чого, — кажу, — по-собачому гавкаєш?
— Це не я. Це з тобою Дружок розмовляє. Чуєш, як він кусає трубку зубами?
— Чую.
— Це я йому в писок тицяю трубкою, а він її зубами гризе.
— Ти б краще не псував трубки.
— Нічого, вона залізна… Ой! Іди геть! Я тобі покажу, як кусатися! Ось тобі! (Гав! Гав! Гав!) Кусається, розумієш?
— Розумію, — кажу.
Знову сів за уроки. Через хвилину дзвінок. Я взяв трубку, а там щось дзижчить: "Дзз-з-и!"
— Алло, — кричу я.
"Дзз-з-и! Ззи-и!"
— Чим ти там дзижчиш?
— Мухою.
— Якою мухою?
— Ну, просто мухою. Я її держу перед трубкою, а вона крильцями махає і дзижчить.
Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні штуки: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно й думаю:
"Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати".
Подзвонив, а він не відповідає.
"Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?" Подзвонив ще раз — знову нема відповіді. Думаю: "Треба піти довідатися, в чому справа".
Прибігаю до нього… Лелечко! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоника розібрав й вже трубку розгвинчує.
— Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш?
— Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.
— Та хіба ти складеш? Це тямити треба.
— Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!
Він розгвинтив трубку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, яка всередині була. Платівка випала, і з трубки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у трубку.
— Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв!
— Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було.
І став складати. Морочився, морочився… Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав трубку, тільки залізячка в нього одна залишилась і два гвинтики зайвих.
— А це звідки — залізячка? — питаю.
— Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там усередині прикрутити. Доведеться знову розбирати трубку.
— Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, тільки-но буде готове, подзвони мені.
Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг. Ранком телефон як задзеленчить! Я зіскочив неодягнений, ухопив трубку і кричу:
— Слухаю!
А з трубки у відповідь:
— Ти чого рохкаєш?
— Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я.
— Кинь рохкати! Говори по-людському! — кричить Мишко.
— Я й говорю по-людському. Навіщо мені рохкати?
— Ну, годі тобі пустувати! Однак я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.
— Та кажуть же тобі, що ніякого поросяти нема! — розсердився я.