—Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, — безнадійно махнув рукою Шавула. — Залишаєш на великдень без шкварки мене.
— Та. ковбаса ж буде! — утішив його Марко. — А на роботу виходь щодня. У тебе залишилось дві корови?
— Одна.
— А ту, що в лісництві, продав?
Шавула зітхнув.
— То ж ялівка, не доїться.
— Байдуже, мені молока з неї не пити. І в Мамури теж?
— І в нього дві.
— От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
— До ярма? І без ложки молока залишиш нас?
Марко зобидився:
— Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобі не подобається...
— Та ні, вже подобається. — важко зітхнув Шавула. — А де ж ярма взяти на корів?
— Як не дістанеш готових, то знайдеться ж десь у березі суха верба.
— Чорт їй тільки радий, — знову зітхнув Шавула. — І тоді заявам не дасиш ходу?
— Якщо покажеш себе в роботі, то після посівної — сам порву заяви. А тепер іди на заклання.
Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився від якоїсь думки, потім рішуче підвівся і з шапкою в руках пішов до дверей.
— То й бувайте здорові. Був у Шавули кабанчик пудів на вісім та й загув, — хряпнув дверима й важко загупав чобітьми по східцях.
— Здається, легше брати, аніж віддавати? — Марко допитливо поглянув на Безбородька, а той одвів од нього погляд.
— Це ти вірно зробив, що не почав судитись: тепер і Шавула, і Мамура так будуть старатися, аж гай шумітиме. — Безбородько знову долив Маркові чарку. — Чогось не п'ється тобі? Осколки, чував, ще допікають?
— Та допікають.
— Багато їх залишилось?
— Два.
— І їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго вистачить тебе на каторжному головуванні.
— Пожалів бог рака, — чмихнув Марко. — А тебе яка гризота пригнала до мене?
— Теж каяття, Марку.
— Ти б з цим ділом до отця Хрисантія пішов. В тіло Безбородька огидно вв'юнюється дрож:
— Глузуєш, коли твоє зверху?
— Не глузую — не вірю тобі. Це гірше.
— Таки гірше, —понуро згодився Безбородько. — Та все'дно прийшов до тебе і з каяттям, і з проханням.
— О, це вже інша річ, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажи— послухаю.
— Не насміхайся. Марку, це не твій характер. — Образа і біль стрепенулись і на устах, і на тонкуватих, з дрібними прорізами ніздрях Безбородька, а в глибоких дрімливих очах. майнула темінь. —Забудемо те прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Від тієї купелі я все валив і валив на твою голову, бо дуже лихий був.
— Тепер подобрішав на півкопійки?
— Тепер прохолов і, вже збоку, дрібним побачив себе.
— Невже, Антоне, це правда?
— Повір, Марку. Сам караю себе на самоті, а особливо за те, що в'їв тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою поліз. — Безбородько зараз і насправді каявся, що згадав Маркові про той час, і з острахом думав про свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згоріла вона! А певно, й згоріла в війну. — Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою, пригадуєш, за однією партою сиділи, разом у школу ходили... Багатьох уже наших годків і на світі нема.
— Багатьох... І першим Устим покинув нас. — Аж у дитячі і молоді роки повернувся Марко, згадав і побратима, і ту молодюсеньку вчительку, що мала бути його судьбою. Де вона тепер і як вона? Повів далекої юності розчулив його, через її видіння приязніше подивився і на Безбородька: хоча хитрий та кручений він, але, зрештою, не ворог, і працювати доведеться разом. Тільки як ти, Антоне, візьмешся за чепіги? Чи вистачить глузду без образи і нарікань піти по землі звичайним трудівником? Тільки це може виправити твої скособочені мізки.
А Безбородько, теж полинувши в молодість, вже без хитрощів видобуває навколо рота посмішку:
— Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвіли, за бандою гнався?
— Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативній підводі од грабіжників утікав?
— Чом не пам'ятаю! — аж помолодшав Безбородько. — Тоді в мене коні були з вогнем. Як ударив по них, неначе змії, понесли. Всю дорогу піною услали.
— І пропав тоді кореневик!
— Пропав, але виніс і мене, і товар. Тоді, Марку, ми трохи дружнішими з тобою були.
— Здається, так, але й тоді вже зайва копійка тобі викривлювала дорогу і душу.
— І це було, — погодився і зітхнув Безбородько. — І знаєш, що змушувало мене полювати на ту копійку?
— Усушка, утруска?
— Ні, Марку, усушка, утруска це законне діло. Бідність наша спокусила мене. Пам'ятаєш, ми ні в будень, ні в свято не вилазили з полотна?
— Пам'ятаю і нашу велику бідність, але не забуваю і нашого ще більшого багатства — душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його, і це, тільки це знівечило і може згубити тебе.
— Може, й так, — знову погодився Безбородько. — Надокучило, надоїло в злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з іншого кінця. Хочу, Марку, якщо погодишся, попрацювати під твоєю орудою... Колись і виправлятись треба. Що скажеш на це?
— Ким же ти думаєш працювати?
— Твоїм заступником.
— Нащо тобі це заступництво? Безбородько насупив брови, але рішуче глянув на Марка і зовсім одверто, з тугою в голосі, сказав:
— Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: і розучився, і соромно. Я вже звик бути на сякій-такій видноті: на трибунах, у президіях, у преніях... Сьогодні після зборів, коли ти сказав, щоб до тебе підійшли члени правління, підвівся і я та й пішов до тебе. Аж напівдорозі опам'ятався, бо вже інакше не можу. Вважай, вік між керуючими прокрутився і сам номенклатурою став... Як же з цієї. практично, орбіти сходити?
І душевна теплінь, і видіння далекої молодості були нагло зруйновані цими словами. У Марка затремтіли уста. Він уже бачив перед собою не людину, а гірші звички п, те шумовиння, що наросло на мізках і закисало на них. Але він стримав своє обурення і спокійно, зосереджено запитав:
— Невже, Антоне, тобі так тяжко без президій, без постів?
— Дуже тяжко. —Безбородько відчув, що з Марком сьогодні можна буде зварити кашу.
— Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навіть головою згодом.
— Тебе на вищу посаду візьмуть? — зрадів Безбородько. — І це правильно: чого такому чоловікові. Герою, сидіти в селі? Спасибі, Марку, чим же віддячити тобі?
— Не мені, а людям.
— Так чого ти хочеш? — одразу насторожився Безбородько і насамперед подумав, чи не забажається Map кові забрати його будинок під правління або ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури і навіть бровою тобі не повів.