— Моя наука не крадена і не хапана, — війнула спідницею Варка і завзято, як вогонь, почала працювати.
Безбородько зліз з коня, поглянув на годинник, потім прищурився на сонце:
— От бачите, й припікає сьогодні. Значить, потеплішає вода. Ну, бабоньки, хто найсміливіший з вас? — А коли побачив, що першою пішла у воду Мавра, сердито зупинив її: — Чого поперед батька лізеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделі.
— Таки хоч одну пожалів. З якого б це дива? — обізвався чийсь в'їдливий голос.
Мавра почервоніла, мовчки увійшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук і Василина Куценко.
— Стійте, проворні! — гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жінок. — Ану, вилазьте мерщій!
Жінки здивовано перезирнулись поміж собою, зашепотіли. їх усіх вразило обличчя Марка, навіть Безбородько спочатку розгубився і подав якийсь знак Маврі, але вона, як стояла у воді, так і залишилась стояти, хоча дівчата вже вискочили на берег.
— Вилазь, Мавро! — коротко наказав Марко.— Русалкою чи калікою хочеш стати? Це недовго при такому начальстві.— Невидющою темінню поглянув на Безбородька.
Жінка байдуже, безвільно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спідниці задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
— Нове хрещення Русі вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
— А тобі, практично, яке діло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по історії вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх—порозумнішаєш!.. Ти чого мій авторитет на людях підриваєш!?—і собі визвірився Безбородько.— Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
— Було б не вивозити його ночами поза хмари.
— Мені не такі розумні пишуть укази. Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? У воду! — кишнув руками на жінок.
— Ні, голубе, вони у воду не полізуть! — відкусив Безсмертний.
— А хто ж полізе!? Може, мені'накажеш? —В глибині очниць Безбородька задимилися тіні.
— І накажу! Ану, лізь!—ступнув до нього Марко, а жіноцтво злякано ахнуло.
— Я!? — позеленів од злості Безбородько.— Ти збожеволів чи забувся, з ким говориш!?
— Лізь, жабо! І то не роздумуючи! — В очах його вже кипіла темінь.
— Марку, отямся! — вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Під шкіру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашні, і вона, роз'їдаючи сміливість, гаряче побігла по всіх жилах. Оступаючись, він спиною подався до коня.
— Я що сказав!?— Марко тремтячою рукою вийняв а кишені пістолета. Чорний отвір його вибив з Безбородька останні краплі сміливості,. а замість них отруювала кров пекуча комашня.
— Не жартуй, Марку,— заволав поганим голосом, а розчепірена п'ятірня його повисла в повітрі, не дотягнувшись до повода.
— Лізеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, підняв руки вгору і злякано вигукнув:
— Здаюсь, тобто лізу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, — жалюгідний в своєму падінні, вій, мов не своїми ногами, підійшов до води і, коли в ній побачив себе полоненим з підійнятими руками, знову жахнувся, скособочився і попрохав Марка: — Ти присоромив і осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кінчимо комедію.
— Вона тільки починається. Топай!
— Марку, нащо ж нам судитися?
— Ти ще й про суди не забув? Так я тобі зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму голові лопату. І то замашнішу. Сили в нього, як у бугая.
Дівчина, знітившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Він ще сподівався, що Марко опам'ятаеться і не примусить його прикопувати коноплі. Але й це сподівання розвіялось, коли йому подали перші манделі. Він втопив їх у воду, приколов кілками і почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє діло: хлющала в чоботях, вогнем обпікала стегна, краплинами спухала під віями і щеміла сльозами сорому та злості. Хоч би ніхто не побачив їх. Нагнувшись, він крадькома витер очі, а сам придумував найстрашнішу кару на свого напасника.
"Заструпіли твої виразки на нозі, але нові наріжуться на всьому тілі. Я вже постелю тобі доріжку до хати з залізними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тільки не могло здолати огидливого холоду. І він лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплі у копанках. Чому це раніше йому не спало на думку?
— Марку, покинь оці жарти, бо пропаду, — зіпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду.
— Уже напрацювався? — злостивий подив викривив Маркові уста. — Відстоїш у воді вдвічі довше, ніж мали відстояти жінки.
— Чому ж удвічі?
— Бо тобі не треба родити дітей! — непримиренно поглянув на Безбородька і почув, як хтось з жінок зітхнув.
Це була Мавра. При останніх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сірий острах.
Біля греблі загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи біля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате під'їжджав до жінок.
— Ось вона, веселуха! — радісно вигукнув і осікся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але він і не зирнув на неї, прикгіпівши переляканим поглядом до постаті свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навіть очі заплющив і покрутив головою, одганяючи від себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у воді.
— Ой-ой, що тут скоїлось?—пошепки, ні до кого не звертаючись, запитав Мамура.
— Може, пособиш голові? —обізвалась Варка Тримайвода. Вона підняла четвертину, всунула в руки Мамурі.— Пригости свого хлібодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збіднюючись, зігнувся в три погибелі:
— Можна хоч однією чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
— Пособляй!
Мамура вихопив з кишені стограмову чарку, налив її по вінця і бережно поніс до голови, виявляючи йому очима і всією постаттю свою облесливу відданість і співчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп підійшов до Марка і пошепки заговорив:
— Отак же й пропаде чоловік, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жінка. Нащо ж нам калічити один одного? Ви сусідили колись, і ваші батьки сусідили. Чого на віку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнів у Марка вже почав прочахати, і в цій історії він зараз уже бачив і смішне.