— Ет, не псуй до решти настрою, бо мені ще сьогодні треба виступати, — відмахнувся кулаком Кисіль, увесь вид його почав багровіти, а в словах озвалась погроза: —Колись ми, селянський апостоле, поговоримо більш детально і в іншому місці про твій рай.
— Не лякай, — ми вже лякані.
Кисіль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столі:
— Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлів, наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що для цього треба зробити?
— Мислити, думати, і не тільки про заготівлі та закупки, а про життя і землі, і хлібороба, — задумливо вів Броварник. — Тут є над чим покрутити мізками, і ні я, ні ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлів.
— А хто ж їх розрубає?
— Партія, тільки вона.
—Ху, — полегшено зітхнув Кисіль і посміхнувся: — Прямо гора звалилася з моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за свою партизанщину, чи не загітував тебе якийсь елемент...
— І вже щось шукав у мені?
— Та шукав... Другу душу намацував, — знову посміхнувся Кисіль.
— Другу душу намацував? — недобрі вогники спалахнули в сіро-блакитних очах Броварника. — Так заведи в мою душу міліцію, щоб вона потрусила її.
Кисіль здивувався:
— Та чого ти після партизанщини таким гарячим став?
— Тому, що багато холоднолобих крутиться біля села.
— Ну, це, знаєш, переходить всякі межі! — підвівся з-за столу Кисіль. — Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати.
— Це і гостя трохи стосується, — і собі підвівся Броварник.
— Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу, будьте настільки ласкаві... Мій старий коли тільки вип'є, то знайде якогось вузла, — почала втихомирювати чоловіка й гостя дружина Броварника. — Та прошу, їжте, їжте, щоб менше говорили.
Ці слова якось отямили всіх, а Марко засміявся.
— Прямо не пізнаю тебе нині, — насторожено дивиться на господаря Кисіль і знехотя сідає на лаву. — Ну чого ти розприндився? На мозоль наступив тобі?
— На корінь мій наступив.
— Тендітний він у тебе. Пораджу тобі по-товариськи: твої думки про дядька і різні вузли — це думки на драбині. Занадто багато береш на себе.
—Я завжди брав на себе стільки, скільки міг витримати, іноді навіть більше, а ти, як придивлюсь, всюди жалів себе. Тепер, коли я кидаю правду у вічі, ти ладен стати моїм ворогом. От і послухай ще трохи мене і про мою душу теж. Ти плюнув сьогодні в неї і навіть не зрозумів цього, бо, пробач, ти не ореш, не сієш, а лише підганяєш, підштовхуєш, і горе твоє тільки в цьому. Як ти міг подумати про другу душу партизана, комуніста в такий час, коли навіть деякі принци й королі з подивом придивляються до комунізму? От і виходить, що відстав ти від нас на років двадцять.
— Скажи: на тридцять! — криво засміявся Кисіль.
— Вистачить з тебе й двадцяти... І звідки тільки беруться знавці, які люблять намацувати другу душу? Хай вони краще розберуться в теперішній єдиній душі хлібороба без крику і підозрінь.
— Шкода мені тебе! — стримуючи гнів, сказав Кисіль. — Зарання ти благодухість почав розводити. Про пильність треба думати.
— Треба і про пильність не забувати, але не так, як дехто робить — кидає підозру на кожну людину, мов латку на одежину, — втрутився Марко.
Його слова збісили Киселя.
— Ви теж у селянські пророки лізете живцем?! — блимнув одним оком на Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усієї душі. — І, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?
— Хто я буду? — перепитав Марко. — Я той, хто хліб, а як нелевує. Ще вам якісь анкетні дані потрібні?
— Ідіть ви під три чорти! — вигукнув, шаленіючи, Кисіль.
— Я вже там був! — одрізав Безсмертний. Кисіль нагнувся, схопив шапку і кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав головою і сказав:
— До булави ще треба й голови... Прощай, відсталість.
—— Хіба ж так можна, — забідкалась дружина. — Тепер він насолить тобі.
— Ет, нічого мені не буде до самісінької смерті.
— Що це за одно гостювало, таке непривітне і довбнякувате? —запитав Марко.
— А ти й не знав? — здивувався господар. — Це ж Кисіль!
— Перевертня Адама Киселя з історії знаю, а цього — ні. Хто ж він?
— Як тобі сказати, — замислився Броварник. — Люди його прозвали Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розібрався, накричав і поїхав. А служба його — начальник обласного управління сільського господарства.
— Грізного маємо погонича, — зітхнув Марко.
— Грізний, та не до всіх. Перед вищим начальством — він з шовку витканий. Там і приязнь має, і посмішкою виграє, а в селі тільки й чуєш од нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей, напевне, довго буде їсти начальницький хліб: людей підбирає тільки з чистими анкетами або за чиїмись срібними дзвінками, працює тільки за вказівками. Самостійно теж може, але не поворухне навіть пальцем, щоб хтось потім і не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.
— За нашого Соняшника!
— Не забув мого прізвиська? А все-таки селянин — це соняшник?
— Соняшник.
— От закінчиться війна, підлікуємо свої рани, розв'яжемо різні вузли й вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнішими були, і таки потягнемось і дотягнемось усім цвітом до сонця. Таку, а не інакшу віру маю в голові.
— І я такою живу.
— Отож воно й є. І знову-таки повернусь до соняшника. В повне літо, після цвітіння, кожну його зернину вінчає золота корона, кожна зернина тобі прямо королевою пишається. А чому ж так бояться пишатись людиною різні киселі? Бо любов у них одірвалась од серця, мов яблуко-червивка від яблуні. От коли буде директива про любов до людини, тоді й киселі заговорять про неї з різних трибун.
— Ще й як заговорять.
— Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? — вже строго допитується Броварник.
— Хіба ж це від мене залежить?
— І від тебе. Скромність скромністю, а державне діло вище за неї.
— Так що ж мені робити: на трибуну вилазити і кричати, що й хочу бути головою?
— Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди приїхав? —вдарив кулаком по столу.
— Ні, приїхав... просити допомоги.
— Допомоги? Чим же я тобі пособлю?