— Жінки Безбородька, Мамури і Шавули теж отак стараються на паливо? — запитав, міняючись на обличчі. Де там, вони живуть на панських дровах і харчах.
— Таке привозять і з комори, і з лісу.
— Це, Марку, ще не біда, ми все перетерпимо, — обізвалась вдова Софія Кушніренко, в якої і досі великі очі леліли дитячою голубінню. — Аби тільки наші сини повернулись.
— Та в тебе ж, Софіє, нема синів, — хтось поправив удову.
— Так у людей є, — сказала з такою материнською тугою, що Марко аж затремтів.
— Ти, сину, якось одужуй скоріше та прибирай до своїх рук наше господарство, осиротіло воно тепер, зовсім осиротіло. — Вдова ближче підійшла до Безсмертного і голубим, дитячим сумом дивилась йому у вічі.
Саме на шляху показався старенький грузовик. Жінки зійшли на узбіччя, а Марко підняв угору костур. Машина заскрипіла усім кістяком, зупинилась, із кабіни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушніренко, найменшої Софиної доньки. І хоч усмішка тріпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах дівчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затінених берегами густих вій, лежить смуток.
— Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
— Прямо та й прямо, на самий край світу.
— На самий край не можна — війна перепинить.
— А може, поки доїдемо, вона й закінчиться.
— І оді їдьмо, хоч і нагорить мені від Безбородька, — знову посміхнулась окантованими устами, а в очах, як і раніше, стояла печаль.
Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим: івилиці, і широкуваті щоки, і звичайний, не витонченої роботи ніс здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрів'я і розгонисті, з непокоєм брови, незвична сизість очей і пухла довірлива свіжість вуст, що кожному, хто дивився на дівчину, одразу ставало хороше на душі.
Галина вискочила з кабіни, приязно поздоровкалась із жінками і сказала матері, щоб та кинула хмиз у машину.
— Обійдеться. Як люди, так і я, — відповіла вдова.
— Ну як собі хочете, —трохи зобижено сказала донька і допомогла Маркові вмоститись у, кабіні. Машина чмихнула, затремтіла і, минаючи мішанину оголених печей і наростів землянок, рушила в сіреньку далечінь.
— То на край світу? — вивчаюче поглянула на Марка.
— Ні, дівчино люба, значно ближче... На край світу поїдеш зі своїм коханням.
— Якщо воно буде, — просто сказала Галина, стискаючи невеликими огрубілими ручатами кермо.
— Неодмінно буде! — гаряче вирвалось у Марка. — А як же інакше!
У дівчини звузились вії:
— Може бути й інакше: багато нашого брата залишиться дівчатами на все життя, бо війна розкидає коханих і розколює кохання—так само просто відказала, її сумна розсудливість здивувала і навіть неприємно вразила Марка. Звідки це взялося х дівчини? Невже за війну притупились її почуття?.
— А в тебе є коханий? — неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба говорити про це.
— Нема й не було, — зітхнула Галина.
— Навіть не було?
— Може, й був, але я нічого не розуміла тоді, бо и що таке любов, не знаю, тільки від інших чую, недовірливо сказала дівчина і зовсім одверто, як, може, й матерів не говорила, розповіла про свій перший, юний неспокій. Перед самою війною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте його?
— Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
— Чорнявий, кремезний, мов дубок, — лягла печаль біля дівочих уст. — Де б я не з'явилась, а його погляд уже й відчуваю. І собі крадькома задивлялась на нього... І так тоді очікувалось чогось доброго, незвичного. І в снах бачила, як він дивиться на мене. А потім прийшла війна. Ні Василь мені, ні я йому навіть слова не сказали. Коли він прощався з селом, то теж найбільше дивився на мене, потім підійшов, простягнув руку:
— Прощавай, Галинко, — і посміхнувся.
— Прощавай, Василю, — мало не заплакала я, надивляючись на нього. І от Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досі. То це, Марку Трохимовичу, була любов чи щось інше?
— Напевно, любов, — з жалістю і подивом глянув на повне довіри і смутку обличчя дівчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
За лісом, наче зовсім з іншого світу, вигулькнуло з біленькими і блакитними хатками придолинне село. Над округлим, ніби полумисок, ставом довгатились охайні колгоспні будівлі, на льоду білими островами збились гуси, а біля прикриничних жолобів тіснилися справні, незахарчовані коні.
"Зразу видно господарську руку Броварника", — подумав Марко.
— Тут і зупинися, дівчино! Приїхали.
— Оце ваш край світу?
— Ні, тільки початок! — Він подякував Галині, звернув із шляху на м'яку стежину та й пострибав до колгоспного подвір'я.
Гуси, побачивши незнайомого чоловіка, загелготіли, засичали, а коні зустріли його м'яким фіалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах він бачив і тіні тривоги. Це були ті коні, що носили шрами і вм'ятини війни. Чоловік на костурах знову їм нагадав і їхнє каліцтво.
— Ви когось розшукуєте? — підійшов до Марка немолодий конюх, розгойдуючи довгі й цупкі закарлючини вусів.
— Розшукую кінське щастя, коли вони ще не перевелося, — поздоровкався Марко. — Любуюсь вашою худобою.
— Є чим любуватись, — у вусах старого заворушилась зневага. — Це вже самі перебірки та вишкребки. От до війни в нас були коні! Змії їм навіть я боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Від них тільки спомин, та медаль залишилась, — посмутнів старий. — Ви ж будете з ходаків чи прошаків?
—Ні, — розгубився Марко. — Або що?
— Та немало приїжджає тепер різних колядників до нашого колгоспу: тим позич того, іншим — другого, а декому просто поклади щось на віз чи в машину.
— І кладете?
Конюх озирнувся, поправив карлючини вусів.
— І це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде недоліків, то може щось приписати, як не по господарству, то по ідеях... Розпаскудились, розбо-сотились деякі за війну, самі не дуже хочуть переживати труднощі, а нас агітують. Ви до Броварника?
— До нього ж.
— Знаєте його?
— Знаю.
— І як він вам? —запитав зацікавлено.
— Господар.
— Аякже, аякже, — зрадів конюх. — Цей не головує, а хазяйнує. Такий ні людину, ні землю не обмане. Зараз у правлінні його не шукайте — саме додому з одним гостем пішов. Якраз трапите на обід. Хату Данила Васильовича знайдете чи показати?