Правда і кривда

Сторінка 60 з 139

Стельмах Михайло

— Найшлись такі, що не мали часу радитися з вами.

— Тепер, надіюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет фашизму, то поломимо й броню таких вишкребків.

— Бге, так вам і дадуть демократію в обидві жмені!

Сподівайтесь...

На пересварку зі стайні повиходили конюхи.

— Хлопці, до нас Поцілуйко з бронею заїхав! — гукнув до них дід Євмен.

— З якою Бронею? З новою жінкою чи полюбовницею?

— От жеребило! — хтось обурився в темряві.

— Та ні, не з Бронею, — потряс дід Євмеи книжечкою, — а з оцим папірцем, що одгородив Поцілуйка од війни, од армії, од людей, одгородила б його гробова дошка.

— Де там, цей крутіяка із домовини вилізе, як почує добрий хабар, — діловито обізвався хтось із конюхів.

— Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на коліна і попросив, щоб простили тобі різне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай зробимо так: я рвону твою броню на клапті, а ти завтра рви на фронт?!

— Отямтесь, діду! — злякано вчепився в руку старого.

— Не шарпайся, бо як шарпну! — Старий відтрутив Поцілуйка і обернувся до конюхів: —Що ж нам, хлопці, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич із рук? Хабарі він брав?

— Брав.

— Хати наші ломив?

— Руйнував.

— Від фронту і партизанщини втік?

— Утік! — уже грізно обізвались конюхи.

— То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землі?

— А чого ж із ним церемонитись. — Конюхи кругом обступили Поцілуйка. Він злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок і почав ікати.

— Люди добрі, змилуйтесь. Я справлюсь ще... — надломилась уся його постать.

У відповідь гримнув шалений регіт. Рубані, калічені, вогнем печені люди сміялися і насміхалися над здорованем.

— Кому ти, стерво, потрібне? Хто буде паскудити руки об тебе? — повернув йому броню дід Євмен. — Ну, а на коня теж маєш броню?

— Яка ж може бути броня на худобу?

— Тоді коника ми залишимо у себе.

— Це ж сваволя, грабіж, діду! — нарешті одійшов од страху Поцілуйко. — Віддайте коня!

— Без документів ніяк не можу — тепер воєнний час.

— І цього я вам не забуду, — вже посмілішав Поцілуйко. Він круто повернув од стайні й підтюпцем побіг до Безбородька.

Антон Іванович уже крізь сон почув настирливий стук у шибку. Позіхаючи і чортихаючись, він зіскочив на підлогу, підійшов до вікна.

— Хто там?

— Це я, Антоне Івановичу, — почув знайомий голос. "Поцілуйко", — пізнав і знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до двору. Він би залюбки прогнав сьогоднішнього Поцілуйка, але ж невідомо, ким він стане завтра. Керувати — це передбачати. Не одна ниточка, зв'язувала його раніше з Поцілуйком, може, зв'яже й тепер, бо Поцілуйко — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине. Тоді він і згадає, як намарно стояв під чужими вікнами. Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:

— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.

— Що вам до півнів?! Вони знають свою службу, а ми свою, — з гідністю відповідає гість і поважно, як і до війни, входить в оселю.

В голові Безбородька висновується здогад, що справи в Поцілуйка, мабуть, пішли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його теревенів, та й бувай здоров, чи від усієї душі ставити на стіл печене й варене?

— Далеко ж їздийи? — Безбородько обережно промацує Поцілуйка.

— Звідси не видно, — безжурно відповідає той. — Підвертається нова робота, — говорить з довірою, але красномовно озирається.

Безбородькові зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлібом, і сіллю, і чимсь міцнішим.

— Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родіоновичу, а я зараз свою стару потривожу.

— Не треба, Антоне Івановичу. Пізня година, хай спочиває жінка.

— Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, — щиросерде сміється Безбородько, йде в другу кімнату і торсає за плече дружину.

— Хто там іще так пізно? — спросоння питається Марія і сердито позіхає.

— Поцілуйко.

— Це той засядько, що...

— Прикуси язика, — стискає жінчине плече, — бо він колись згадає твого засядька.

— Як це все надокучило мені! — позіхаючи, неохоче підводиться з постелі. — Чим же частувати вас?

— Бобрятиною, — фиркає Безбородько. — Що є, те й давай. Та меду внеси, тільки не з горлового горщика, а з липівки, і налавник на покутті постели.

— Знову пішов Поцілуйко вгору? — пожвавішала Марія, яка розбиралась у місцевому начальстві тільки по тому, чим його треба було частувати.

Незабаром гість і Безбородько сіли за стіл, а Марія крутилася по світлиці, як метелик біля світла.

— За твоє здоров'я, Антоне Івановичу. — Поцілуйко високо підняв першу чарку. — Хай тобі все буде з землі, з води і роси.

— Спасибі, Гнате Родіоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж сюди добирались?

— На рисаку. Залишив його у вашій стайні, хоч і бурчав дід Євмен.

— Той на всіх бурчить.

— Вреднючий дід. Документа захотів на коня. Ну, не бюрократ?.. А як твої справи?

— Хвалитись нема чим, але живемо не гірш за деяких сусідів.

— Може й погіршати, — з співчуттям на щось натякнув, і Антон Іванович закрутився на стільці. — Розумієш, про що йде мова?

— Поки що не догадуюсь.

— Жаль, — багатозначно помовчав Поцілуйко.

— То доказуйте, Гнате Родіоновичу.

— Можу й доказати. Бійся Марка Безсмертного. Він підкопується під тебе. Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.

Безбородька від цього натяку зсудомило:

— Невже здогадується?

— Стверджувати не буду, але... Ну, а в районі дехто тягне його руку... Вже разів пару відстоював тебе. Я хоча поки що і невеликий голос маю, але старі друзі, спасибі їм, не цураються, — напускає на обличчя таємничість.

— Дякую, Гнате Родіоновичу. Ви завжди підтримували мене! Ваше здоров'я! Чого ж той Марко підкопується?

— В чиєсь гніздо хоче сісти, а в чиє — помізкуй. Головою колгоспу і на милицях можна бути, коні повезуть. За твоє процвітання! Ох, і скажену тримаєш ти веселуху. Мелясівка?