— От і будемо їсти її з салом. Так навіть не кожен король вечеряв. Правда, діти?
— Правда, тату! — засміялася дітвора.
— А зараз мерщій сідайте мені! — і поклав у глиняний полумисок своє добро.
Діти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво. Мати подобрілими очима спостерігала за цією сценою, а коли малеча обліпила стіл, крадькома шепнула Григорієві:
— Люблю тебе.
— Справді? — лукаво поглянув на дружину.
— Дуже! — мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом і дзвоном голос.
— Що ж, і це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без хліба, зате з любов'ю.
— А ти ж мене? — куточком ока зиркнула на дітей, чи не чують їх. Але дітям уже було не до батьків.
— Та не без того, — запишався чоловік.
— Противний. Чогось кращого не міг мені сказати на вхідчини?
— І тут скажу: ти найкраща!
— Чогось боюсь за тебе, за нас, — одразу ж зболісніло і з ледь помітними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справді зорями сяяли правдиві весняні очі.
— Та що ти, Катерино? — любується її крупним розламом брів, її очима, що раз од разу міняють свій колір. — Чого тобі боятися?
— І сама не знаю, щось тривожить і тривожить. Іноді так затремчу, немов росинка; навіть оглянуся, чи не сідає біля тебе передвістя біди.
— От цього я вже не хотів би'чути в новій хаті.
— Проклятий Поцілуйко отруїв моє щастя, — трагедійно зламалися брови у жінки.
Григорій Стратонович спохмурнів:
— Щастя само ніколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя і горя вродилася доля.
— Та чи не досить нам, Григорію, і горя, і нестатків і поцілуйків?
— Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.
— Утішаєш мене?
— Ні, свято вірю в це. Зломимо фашизм — доберемось і до нестатків. Прийде час — і не над хлібом сушитимем голови... Будем думати, як їм розумнішими ставати... А поцілуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на здоровому тілі, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережитків і війни, то й знесе, мов бруд.
— Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякі людей не любити, а сліпити. З тою анонімкою все уляглося?
— Як же інакше могло бути?
— Могло бути й інакше. Скільки скубли тебе через першу, — провела рукою по його чуприні.
— І нічого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
за собою.
— Так бачиш, яким дідьком кривда шипить. Спочатку від тих обмов навіть смішно і дивно було. А тепер — страх огортає. Хоч би подивитись збоку на того біса, — позлішало її обличчя і навіть брови позлішали. — Що він за одно і на кого схожий?
— На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навіть у церкві баюри шукає.
— Це правда, — метнулася до печі, шаріючи, заметушилася біля неї, проворно поставила вечерю на стіл і знову до свого мужа, притулилась і посміхнулась йому. — Але ніяк не збагну, де ти міг сало дістати?
— Де? Партизанська кмітливість, — посміхнувся, а очима запряв на дітей, мовляв, не розпитуйся при них.
Після вечері Григорій Стратонович зібрався до церкви, де лежали всі його книги.
— Знову до богів і Шексгііра? — з жалем запитала Катерина, коли вони східцями піднялися нагору.
— Знову ж до них.
— Скоро прийдеш?
— Попрацюю ще трохи, поки дітвора посне, а потім і до тебе, коли не надокучив.
— Тільки не барися. Чуєш? — обвилась, обплелася навколо мужа, наче входячи в нього.
— Постараюсь. Яка ти міцна!
— Ти ж мене землею називаєш.
— А чим твої коси пахнуть?
— Вгадай.
— Моїм далеким дитинством... Нагадують матір, коли вона була ще молодою... коли сади і люди не горіли в огні.
— Ой... І не згадуй усього...
— То чим пахнуть коси?
— Любистком.
— Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловік?
— Найрозумніший, найкращий, — загуділа вся, неначе мідь. — Невже так можна вік прожити? — знову вгору поглянула щастям, довірою, коханням;
Григорій нагнувся над нею, поцілував.
— Гляди, ще діти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.
— Справді, вже й не можна так, — здивувалась і посмутнішала Катерина. — Боже, коли є щастя в світі — це ти, — обіймаючи, не випускала його. А скрипнули двері землянки, вона одразу ж відхилилась од мужа. Прощаючись біля двох стовпчиків, де колись має бути хвіртка, запитала: — А все-таки, Григорію, де ти сала дістав? У тебе ж ні копійки за душею не було.
— Так душа була.
— Таїшся?
Григорій Стратонович загадково посміхнувся:
— Я ж тобі казав, що виявив партизанську винахідність.
— І як ти іі виявив?
— Ох, жінко, добираєшся ти до моїх найбільших секретів. Сваритися не будеш?
— Ну, що ти!
— Тоді слухай: сьогодні я заглянув у потайничок отця Хрисантія, де лежить його випивка і закуска. Скажу тобі — приємне видовище побачив.
—Григорію, ти поліз у потайничок? — непідробний жах забився на її обличчі.
— А чого ж і не полізти, коли така причина була? — засміявся чоловік. — Хіба погане сало роздобув? Понюхай тільки, як воно пахне!
— Ти ще й смієшся? — заклекотала докором і прихованим обуренням. — Ні, ти жартуєш! Це ні в які двері не лізе.
— А в царські врата й полізло.
— Ну, ніколи не надіялась на тебе, — притиснула руки до грудей.
— От і скажи тобі правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловіка. Отець Хрисантій сам кілька разів набивався, щоб я щось узяв на вхідчини з його потайника.
— І сьогодні казав? — на вищих нотах затремтів голос Катерини.
— І сьогодні. Але я вагався. А ввечері таки перемогла спокуса. Та не журися, отець Хрисантій людина далекоглядна, розуміє, що йому з партизанами краще жити в злагоді. Переживеш моє гріхопадіння?
— Ох, не подобається воно мені. А ти ніскілечки й не журишся?
— Ані на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантію, як ти побиваєшся над зменшенням його продуктово-горілчаної бази. Старий розчулиться і в ризниці хильне за здоров'я раби божої Катерини і усіх її нащадків.
Дружина, розпогоджуючись, засміялась:
— Невже він у самій ризниці п'є?
— І в ризниці, й у вівтарі. І навіть з пляшки не соромиться дудлити. Тоді булькіт і щасливе чмокання так підіймаються до самої бані, що прокидаються наполохані горобці. Отець Хрисантій говорить, що це, може, і святий дух має крилами. Він чоловік не без гумору.
— Такий, як і ти. Чекаю ж тебе.
— Лягай спати, — навихалася за день...