— Їхати? — підсвідомий острах зчавив його серце і почав руйнувати в душі виплекану за останні дні радість. — Я вам надокучив?
— Не надокучили, — запнулася вона, — але так треба...
— Чому?
Вона опустила важкуваті руки, одвела од нього погляд і ледве чутно промовила:
— Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
— Невже соромитесь? — він чогось аж зрадів.
— Хіба ж не видно?.. Не можна вам і вдові бути під одним дахом, — печаллю, тривогою і хвилюючою жіночністю обрисувались її повні трепетні уста.
І його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвільно звисли донизу, до її плечей, до стану. Він, здається, лише тепер збагнув, скільки прекрасного є в жінці.
— Ви боїтеся поговору? — запитав хрипко, вже розуміючи,. що не може жити без Катерини, без її очей, її уст, її брів і ось цих сонних грудей, на яких так добре лежати дітям.
Вона похитала головою:
— Ні, поговору я не боюсь. На мене ніхто ніколи не тицяв пальцем.
— То чого ж ви? — їв нього, як у неї, глухішим стає голос.
— Так ліпше буде, — підвела на нього правдиві і скорбні очі, з яких от-от мала обірватись місячна роса чи сльоза.
Він рукою хотів торкнутись до них, але жінка, не зрозумівши його, поточилась назад, обдала його теплою хвилею кіс, що якось одразу темною повінню впали їй на стан, місяць заграв на тій повені, і він руками, душею потягнувся до цієї повені...
"Дві коси, дві сльози", — і зараз у думці, наче вірш, повторює Григорій Стратонович, а сам відчуває, як жінка у ваганні зупинилась біля церковних дверей" як з темряви .приглядається і надивляється на нього. А він робить вигляд, що прикипів до книжки, бо хіба ж не приємно, що такі очі вірними зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловіка.
І при згадці, що Катерина вважає його дуже вченим, він мимоволі починає посміхатися.
— Григорію, ти кому посміхаєшся? — низинно, з незбагненними переливами клекоту й дзвінкості питає вона. Щось є в її голосі і від хвилі, що плещеться-схлипує, і від співу, коли він завмирає. Йому здається, що Катерина не говорить, а творить свою мову, бо ніколи не вгадаєш, які звуки проб'ються в її наступному слові. Він був закоханий і в її голос. Часто, прокидаючись уночі, йому хотілось розбудити дружину, щоб почути її нерівний співучий клекіт. Навіть сміх у неї — незвичайність: кожного разу бринів інакше. Інколи, одриваючись од зошитів або книг, він прохав її:
— Катерино, засмійся.
— Ти що, Григорію? — дивувалась вона, а в очах займалися такі загадкові вогники, які теж здавалися відкриттям, але й страхали його: що іще нерозгадане таїться у них?
— А тобі шкода засміятись?
— З якої б радості?
— З тієї, що є такий сміх на світі. — І справді, мав насолоду від нього і від тих двох борозенок, що від підборіддя вибігали на щоки, і дивувався, чого не подарує вигадлива природа людині в свою добру годину творчості...
Григорій Стратонович підводиться з обсмаленого стільчика, радо йде назустріч дружині.
— Питаєшся, кому посміхався? Відгадай!
— Де вже мені відгадати, — простягає до нього важкуваті й такі милі руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу — згадує, що в церкві.
— Посміхався твоїм думкам.
— Моїм думкам? — Подивом озивається не лише клекіт голосу, а вся її глибина. — Хіба ти чув, коли я увійшла?
— Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками йшла.
—Знову насміхаєшся, — закохано і вдячно дивиться на свого мужа і не вірить, що він назовсім її. — Але скажи по правді: чув, як сюди прийшла, як дивилась на тебе?
— Звісно. Як я міг не почути такого?
— І прикидався? — більшають Її очі, що в темряві здаються чорними, а насправді вони ясно-ясно зелені, як весняні листочки, зволожені росою, соком і краплинками сонця.
— І трохи прикидався.
— Он ти який! — так нижчає її голос, що він, здається, бринить в усьому тілі, як гудіння у дзвоні. — А про що ж я думала?
— Про те саме: що маєш дуже вченого чоловіка. Вгадав? — сердечно сміється він.
— Таки вгадав, — чудується Катерина, чу дуються соковиті, переповнені зморшками уста, молодиця красиво підводить угору повне округле плече. — І все насміхаєшся наді мною?
— Тільки трошки, бо твоє непорозуміння про мою ученість недовчену приносить мені одну приємність. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
— Смійся, смійся. А мені, буває, аж страшно стає, що ти так багато знаєш, а я нічого не варта, — припала чолом до його плеча, і тепер він уже на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рідним батьком, до якого було так хороше притулитися головою.
Григорій поклав руку на хустку, з-під якої вибивався пахучий сніп волосся дружини.
— І про себе, і про мене вигадуєш по доброті своїй... Що я? От мене вчили учителі! То справжні були праведники в будьонівських шапках! — обвів поглядом святих. — Спасибі їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
— І ні про кого з них не знаєш?
— Світ великий, дороги широкі. Розійшлись по них мої праведники, тільки про двох і знаю: один командував дивізією, а тепер після важкого поранення працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
— Ти б хоч написав їм.
— Незручно, щоб не подумали чого...
— Отаким точнісінько Іван був: усе міг. а тримався у тіні, щоб люди не подумали чого. А цим, Григорію, і користуються різні хамуваті пролази... Вони й на стіл вилізуть, щоб себе показати.
— На стіл ще не біда, а от коли вони в душі влазять і починають їх толочити... Ну, як у тебе справи по відділу будівництва і реевакуації з богоугодної дзвіниці?
— Ми вже зовсім перебрались у землянку. Зовсім! — радісно і журно посміхнулась Катерина.
— Та що ти!? Коли ж встигли? Там хтозна-яке безладдя творилося, — здивувався Григорій Стратонович.
— Для тебе усі-усі старалися. Навіть найменший не писнув, ніби розумів. Ходімо ж, подивишся.
— Спасибі. Ходімо. — Він хоче пригорнути дружину, але вона відхилилась: Григорій знову забув, що знаходиться в церкві. — І як тобі нова оселя?
— Нічого. Стеля над головою є, тільки все одно капає з неї. — Згадалась та, вже продана, хатина, яку добрими зеленими руками, неначе колиску, погойдували ясени. І стало жаль і давньої оселі, і ясенів, мов близької рідні.