Вона мовчки підняла над головою п'ятилінійну без скла лампу, а він поволі пішов поміж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим хлібом і прив'ялим жолуддям.
— Невже нема її? — сіпнулись уста, коли обійшов увесь клас. — Перед вами дячок учителював, ледацюга був. Він старі парти пиляв на дрова. А хіба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
— Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
— Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якій учився. Це потім комусь і згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки що не до цього було.
— Може, ця парта у другім класі?
— Справді, може, винесли туди. — Марко болісно провів рукою по чолу і знову пішов поперед неї, тьмяно освітлений тремтливим вогником.
В другому класі він знайшов стару тримісну парту, знайшов на ній поміж іншими вирізане своє і Устимове ім'я.
— Ось тут ми сиділи, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то за людина була, яке в неї серце було! — Марко ще хотів щось сказати, але, охопивши голову руками, заплакав, і сльози його закапали на ту парту, за якою тепер сиділи інші діти, теж плече в плече, душа в душу.
Вона ще не вміла утішати людей у горі, подивилась на Марка, схлипнула, хоча ніяк не могла уявити, що на світі вже нема того з кучерявим, як хміль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози із вій, але не міг зірвати: насочувались нові і знову падали на ту парту, де від їхнього дитинства тільки й залишились ножем вирізані імена.
— Ех, Устиме, Устиме! — кілька разів кликав до себе Друга і наче докоряв йому, що він так рано покинув і добру, і страшну землю. Неждано він запитав іі:
— Чого ви думаєте нацчати дітей?
Вона знизала плечима:
— Читати, писати, арифметики.
— І це треба, дуже треба, а найбільше — навчіть їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчемо. А дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру. Ви щасливі — ви вчителька. Зрозумійте це.
— Я розумію, Марку Трохимовичу.
— Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю тримати в руках, — спохватився вія і вже іншим, одерев'янілим голосом сказав: — Запам'ятайте, як закатували Устима. Це і вчителька повинна знати... В сусідньому селі у нього була дівчина-сирота з того наймитського роду, що все має: і вроду дівочу, і здоров я, і руки золоті, та не має щастя і чобіт. Цієї зими ми випадково зустріли її босою біля криниці. Глянули спочатку на посинілі дівочі ноги, що сповзали з накипілого льоду, потім на дівчину, знов на ноги, скочили з коней — і до її господаря. Тоді ми з нього не тільки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася дівчина в нові чоботята і вклонилася нам у пояс. І так уклонилася, так приклала руку до серця, так подивилась відкритими, як світ, очима, що Устим за ворітьми, ще не сівши на коня, схвильовано шепнув мені:
— Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйські чоботи, а знайшов судьбу!
—Причинний! — знаючи його вдачу, вигукнув я. — Ти ж навіть пари слів не зв'язав із нею!
— Так судьбу зв'язав.
— А може, вона тебе не полюбить?
— Поговори мені... Я глянув на неї...
— Ну, й що?
— А вона на мене.
— Та й на мене вона дивилась.
— Ет, кривий ти на очі, та й годі.
— Їй, певно, й роки не вийшли?
— Почекаю.
І чекав її, свою зірку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що виказав.Устима господар дівчини. Він до цього часу не міг простити нам інаимичці за ті проклятущі чоботи. Обміняв їх на душу. На лузі, коли Устим повертався од своєі безталанниці, застукали його бандити, розрубали повздовж до горловини і всю середину засипали землею і житом за те, що відрізав землю і забирав куркульський хліб. Після, катування прикопали Устима біля Китай-озера поміж кущами калини. Ми довго не могли найти його. Аж сьогодні люди побачили, що на лузі поміж калиною чомусь проросла смужка жита. По цьому пам'ятнику і відшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої підлості і силою життя того житечка, що проросло з людини, вона припала до тієї ж парти, на якій колись лежали Устимові руки, й невтішно заголосила.
В журбі обоє просиділи до опівнічної години, аж поки в дверях не з явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З темряви, не розібравшись, що й до чого, він здивовано крізь сміх викашляв:
— А тут наче досвітками пахне. Швиденько познайомились, — і осікся. Знічено підійшов до тієї тримісної парти, де було вирізано і його ім'я, верхи сів на своє колишнє місце.
І це ж тоді образило більше, аніж його дурний сміх.
"Цей і на домовину сяде. Марко б ніколи так не зробив... Три імені — три судьби..." — подумала тоді, з неприязню глянувши на вузькувате, з роздвоєним носом і глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились люди, ридала босонога наречена, а на його могилі Марко посіяв житечко, щоб проростало воно не з людини, а з землі.
Отак уперше побачила вона по один бік себе смерть, а по другий життя. Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвійне стояло біля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими корогвами. Молоді хмуроокі хлопці з карабінами за плечима, зореносні чонівці, босонога наречена, дітвора на огорожі й яблунях, зерна жита на могилі і м'ясомордий причет позаду людей — все це перевертало її душу. І вона тільки тут починала розуміти, що таке народ, життя, розуміти його не з прилизаних, інтригами і сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних книжок, не по вбранню, не по рисах красивих і некрасивих облич, а по трудній босоногій історії, що творилася біля неї...
Х
Одразу ж з поминального обіду Марко обвішався гранатами і з карабіном за плечима пішов у ліси. Через кілька днів він височив у Літинській Синяві банду, яка загуляла в лісовій оселі дукача Онопрієнка. Марко сам увірвався в хату, гранатами перебив, перекалічив бандитів, перехнябив оселю і підірвав себе. Непритомного, в своїй і чужій крові, — його повезли в лікарню, зробили операцію й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона, Степапида, прийшла навідати його. Марко посміхнувся одними очима, показав рукою на своє завивало і ледь чутно прошепотів: