— Так ви до зустрічі з Оксаною вже мали діток? Нічого не розумію.
— Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третіх півнів однією історією.
— Розказуйте.
— Може, присядемо на зрубі?
— І це можна. — Марко, зачепивши головою ключку журавля, сів на дилину, а проти нього примостився Задніпровський.
— Історія ця тяжка і проста. Був у моєму загоні один розвідник-шибайголова, з тих, що і в пекло з піснею полізе. Сам статурний, очі великі, з вогнем і сміхом навпіл. Викличеш іноді його, даєш таке завдання, що в самого наперед душа умліває, а він стоїть, посміхається і очима грає, мов на досвітках:
— Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що мені, молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненість дратувала, морщила мене — все грішив, що легковажить або бравує чолов'яга, і починав свою лекцію:
— Розумієш, Кульбабенко, що від цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрібно виявити спритність і обережність, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому ділі, як і сапер, можна помилитися лише один раз. Нічого не роби, як це ти умієш, з копита!
Він наче й посерйознішає, блисне подвійним поглядом сміливця й дотепника і одразу ж запевнить:
— Аякже, товаришу командир, все зрозумів до кришки! На болючий зуб чортові маю стати. Але не сумлівайтесь: причаюсь у есесівців під носом, як миша під мітлою...
Випалить таке, і в тебе від серця одляже.
— Бережи себе, Іване.
— Авжеж, берегтиму, батьку. Ніч-прамати — не дасть погибати, — скаже повнодзвонню, впевнено, козирне і з усмішкою зникне, розтане в пралісах, немов лісовий цар. І так само несподівано виринав з ночі, в грязі, в своїй і чужій крові, але неодмінно виконавши завдання. В його фортуну почали вірити навіть скиглії і кислії, які більше, ніж треба, думали про смерть. Хтось про нього навіть пісню склав. Вона прибилась і до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспівали її хлопці біля вогнища, і на неї саме нагодився з розвідки герой. Зрозумівши, що співають про нього, він одразу поблід, обурився, замахав руками:
— Хлопці, покиньте це неподобство.
— Чого? — здивувались партизани.
— Бо я ще живий...
Скільки його не переконували, він стояв на одному, що пісні мають співати лише про мертвих, і страшенно сердився, коли хтось починав співати про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особіст, ви його знаєте, він тепер працює в нашому районі начальником МВС.
— Як його прізвище?
— Григоренко Демид.
— Григоренко? — вражено перепитав Марко.— Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тільки страх яким недовірливим був.
— І тепер таким залишився,— посміхнувся Григорій Стратонович.— Так от. заходить він до мене, сідає на обземок і несподівано запитує:
— Як тобі, Григорію, спиться взагалі?
— На сон і сни,— кажу,— не зобижаюсь.
— Не зобижаєшся?—багатозначно перепитує особіст, якого часто мучило безсоння.— А на розвідників теж не зобижаєшся?
— Чим же вони провинились?
— Хто його знає чим, — загадково поглядає на мене.— Кульбабенко ще не повернувся?
— Ні, сам знаєш.
— Нічого я тепер взагалі не знаю,—з серцем пригнувся до груби, рукою витягнув жарину, прикурив.— А не довго, по-твоєму, розгулює він по різних місцях?
— Думаю, не довго,— починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в фашистські лапи, заглядаю чоловікові у вічі, а він одводить погляд від мене.— Щось трапилось?
— Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалі думаєш про Кульбабенка?
— Що ж про нього можна думати? Герой!
— Герой? Ти впевнений?—презирливо перепитує.— Але чий герой?
— Та ного ти почав зі мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропік поглядом:
— Успіхи його тривожать. Великі успіхи! Бачиш, у пісню вже встиг попасти. Отак, гляди, і в історію попаде, тоді скидай шапку перед ним,— насунув картуза на очі.
— А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що він може зробити.
— От цього то дійсно не знаєм! —зловісно сказав Григоренко.— А тобі, Григорію, ніколи не спадало на думку таке питання: чому так везе Кульбабенку? Випадковість це, уміння чи щось інше?
— Інше? Що ж може бути інше? — вже й мене починає охоплювати непевність.
— До цього я ще не доколупався.
— Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
— Бо твій Кульбабенко, — вже передає розвідника тільки мені, —загадковий тип! Не знаю, з якого берега і як він опинився у тебе.
— Чого ж у мене, а не в нас?
— Бо він тобі одразу сподобався. Може, не так?
— Так. І що ти проти нього маєш?
— Поки що тільки одні крихти, — потайний твій Кульбабенко.
— То й добре, що потайний. Це розвідницька вдача, професійна жилка.
— Професійна? А може, коли копнути глибше, ворожа? — насовує на хмарні очі розкуйовджені брови. — Подумай, що робить звичайний чоловік, якщо він одружений? Буде він з цим критися?
— Навряд.
— А от я дізнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жінку, виводок дітей і іноді, звісно, самочинно, навідується до них, а себе видає за молодого та нежонатого, — перекривив голос розвідника. — Сьогодні я перепитав усіх його дружків, і всі вони теж не знають, що Кульбабенко жонатий. Так чим пояснити це засекречення і чи воно єдине взагалі в біографії цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мізки, він продає фашистам наші душі.
Я зіскочив з стільця.
— Що ти, Демиде!? Хіба таке може бути? Це так не схоже на Івана.
— Схоже не схоже, а задачку з іксами він задав. Пахне тут смаленим! Правда, може бути, що в нього жінка з непевних соціальних прошарків і він таїться з цим... Знав я й таких оригіналів. Тоді ще було б півбіди. Як повернеться — беру його під свій нагляд. А в розвідку щоб і не заїкався більше. Хто його знає, що він там робить, з ким водиться і кому служить.
Ці слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'яті поведінку і роботу розвідника, але ні до чого не міг присікатися, хоча для нас не було новиною, що ворог засилає в партизанські загони найспритніших агентів. А Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку і подав мені. Любуйся, коли ще можеш любуватися, і взагалі На фото я побачив самого Кульбабенка, незвичної, своєрідної вроди жінку і четверо Кульбабенят. Мимоволі я посміхнувся до них, а Григоренко покосився на мене і похмуро тицьнув пальцями на жінку: