Тісно обнявшись, вони всю цю ніч пробродили і простояли, мов сновиди, на березі річки, на хвилях якої дрімало й розкришувалось місячне проміння. А вранці молодята розписались у невеличкому прибузькому селі, де народилась Мар'яна. В цьому селі вони справили скромне весілля, на якому ображений слідчий Чорноволенко до смерку сидів, ніби чорна хмара. А. ввечері невідкладні справи відірвали його од весілля, і на ньому відразу стало просторіше і веселіш...
З цього ж села вони обоє пішли в партизанські ліси, а повернувся з них тільки він. І от уже біля куща жасмину інша пара впивається щастям, а комусь од нього залишились тільки крихітки споминів.
Юрій Андронович знову присідав до столу, де лежить розгорнений рукопис Григорія Задніпровського. Тут сердечно і шанобливо згадується про партизанку Мар'яну, дарма що вона була в іншому загоні. Чоловіка знову вражають і події партизанського життя, і їхній опис.
Як у цій книзі водно зіткались і драматизм, і велич людської душі, і терпкий гумор, і золота нитка народної творчості. Хіба не реквіємом звучать ось ці слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сіном, мертва людина не скоро стає травою... В нашій пам'яті Мар'яна залишилась лебідкою, і в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як поранена лебідка..."
"Щедрий, Григорію, ти чоловік", — задумався Юрій Андронович над рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого Задніпровського. Можливо, що хтось і пожалів би віддати іншому своє чудесне прізвисько...
А в цей час за тоненькою стінкою в другій, більшій кімнаті дзенькають чарки і голосніше випліскуються слова підпилих сватів. Дарма що вже поночіє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодість, бурчати мало не на все сьогоднішнє і глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах і талантах зупинилися на проміжних станціях. І хоч боляче так думати про свою рідню, але він розуміє, що і його батько, і тесть — дрібні, омертвілі світила, світила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у голові. Очевидно, колись у них теж було щось свіже, талановите, поки вони, досягши якогось службового рівня, не вчепилися зубами й руками в крісла, поки вони не почали боятися, коли гриміло, за свою шкуру, не відсмикнули свої плечі від ноші, яку порівну мали нести наші , люди, поки не забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали потроху жати не сіяне ними. А тепер з подивом і обуренням помічають неповагу до себе і не розуміють, чому стає хистким грунт під їхніми ногами. І марно сподіваються, що їхнє ще візьме. Ні, з холодної душі не вродиться гаряче діло.
— За твоє здоров'я, свате, за твою службу після евакуації, — глухо, мов осінній дощ, бубонить батько.
— Спасибі, Андроне. Вже, можна сказати, якось і влаштувався, хоча й підбивали деякі під мене клинці. Ех і важку маю фортуну... Живу, як нічна птиця.
— А в кого тепер легка фортуна?
— Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш між хлібами, дихаєш нектарами, любуєшся, як ореться, сіється, росте, квітує та наливається. А я мушу з нутрощів виривати інші наливи.
— Коли треба, то треба.
— Про це ж і кажу. Я, коли треба, і рідного батька не пожалію, фах у мене з гуманізмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене в характеристиці написано? — в Чорноволе,нка прорвалося п'яне самозадоволення.
"Значить, уже до чортиків допиваються", — поморщився Юрій Андронович. Він хоче зосередити увагу на рукописі, але самозадоволення Чорноволенка густо натікає й сюди.
— Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!.. Були колись у мене різні справи. І ще будуть!
— Та невже й тепер?.. — навіть з острахом перепитує батько.
— Аякже. Війна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловік приніс мені різні матеріали, що не снилися і тим письменникам, які про шпигунів вигадують всячину. Розумієш, не матеріали, а золотий берег.
— Інтересно. І хто ж сидить на цьому березі?
— Ніколи б ти при своєму житі-пшениці і різній пашниці не придумав! Вчорашній командир партизанського загону! Нагородами тебе засліпити може, а сам — замаскований шпигун.
— Та що ти, свате!?
— Ще в Туреччині його завербували. От які можуть бути історії.
— А партизанив цей... у нас?
— У наших лісах. Твій Юрко повинен знати ного як облупленого.
— Хто ж він?
— Григорій Задніпровський, — стишив голос Чорноволенко.
— Задніпровськийі? І я його знаю! — вражено вирвалось у Андрона Потаповича.
— Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... — і не доказав, бо в кімнату увійшов блідий од хвилювання й гніву Юрій Андронович.
— О, зятьок прийшли! — з удаваною радістю потягнувся до нього з чаркою Чорноволенко. — Посидь, нарешті, з нами, хай наука трохи почекає без твого двіженія вперед.
— Який вам негідник подав матеріали на Задніпровського? — тремтячи, Юрій Андронович їсть очима Чорноволенка.
— А ти підслухував? — на мить розгубився той.
— Чув усю мерзоту, яку в нашій хаті виливали на кришталево чисту людину.
— Гляди, щоб за цей кришталь і сам не попав туди, де козам роги правлять, — засичав Чорноволенко. — Ти, може, з ним і панібратство вів?
— За честь вважав би дружити з Задніпровським. Головою присягаюсь: Задніпровський чистий, мов лебідь. А лебедів тільки злочинці поїдають. Ви копніться в душі того, хто писав доноса.
— Не вчи ученого! — спогорда відповів Чорноволенко. — Самі під чубом лій маємо. Тобі відомо, що загін Задніпровського був самочинним?
— І що з того?
— А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземні розвідки?
Страшна і дика підозра одразу чорною плямою лягла на сотні вірних синів Батьківщини. Задихаючись од люті, Юрій Андронович. обрушився на Чорноволенка:
— Звідки це вам знати, хіба ви з своєї схованки бачили, як боровся народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стільця, наче його швайкою штриконули, і стис кулаки. Обличчя і кола поржавлених рум'янців на ньому перекосились од люті, і очі, здавалось, навіть на окуляри насочили злоби.
— Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у житті і його перипетіях? Потинявся трохи в лісах і думаєш уже когось учити, а на когось тінь кидати. Губи раніше обітри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що не перший день по нашій лиш керує!