Оленка боляче примружила повіки.
— Тоді я забулась, що й на світі живу.
— Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскільки я старший за тебе? —запитав, розуміючи, що дівчині не до жартів.
— Ну то й що? —просто відповіла вона. — Старший, то й розумніший.
— І що мені тепер з тобою робити? — вголос, як іноді в сільраді, подумав, насправді не знаючи, як йому бути: чи вистоювати біля цього милогубого, з двома посмішками дівчиська, чи скоріше чкурнути додому, бо в голови сільради немало різного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу — так, гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти біля неї — теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, він одійшов з дівчиною в затінок, сів на призьбі, вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна от-от струсити з вій свої перші сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, і каралася, що виказала свою таємницю, бо ж хіба можна дівчині першій таке сказати?! Хіба ж не знає вона, що в селі так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не змогла стримати свого серця і за це може каятися усе життя.
— Які у тебе гарні коси. І важкі, — не знаючи, що сказати, зважив на руці її коси, що мінились на місяці, мов пшеничний колос, і пахли невивітреним духом перестиглого поля та цвітом лаванди. Він знав, що і очі в неї були сині, мов цвіт лаванди. — Дуже гарні в тебе коси.
Вона нічого не відказала, ховаючи від нього обличчя. Тоді, охоплений жалістю до дівчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї святешної сорочки і бережно пальцями провів по її очах. Дівочі сльози обпекли його пучки, але принесли й повів бентежного зворушення: бач, як вона любить його! Воно, звісно, й не гаразд, коли дівчина сама признається в таких ділах, але, може, в п душі й любов така ж широка, як і пісня? Теж на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподіване, за яким ти гнався, — полетіло невідомо в які краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, і невже вона буде щаслива з ним?. В його душі заворушилися і хвилі великодушності, і хвилі остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправді славна, дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дідька бідна дівчина справить той одяг? Бач, тільки й має приданого один голос і таку довірливу душу, що одразу вихлюпнулася з тіла. Добре, що вихлюпнулась до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звів би малечу з розуму.
І тоді йому стало страшно за долю Оленки, неначе справді чиясь хтива пика тягнулась до неї, і тоді він взагалі розгнівався на весь дівочий рід. Іч, бісової вдачі сороки: скільки не вчить їх життя, а вони ніяк не втямлять, що нашому братові можна звірятися в усьому лише після весілля і ніяк не раніше.
З приспаних подвір'їв і з закутків села на нього раптово налетіли весільні пісні Дружок і свашок, і серед них він побачив оце милогубе дівчисько у весільному вінку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Під його рукою щулилось трепетне дівоче плече, оте саме, яке вона любила підіймати вгору, і навіть у плечі, у всіх його вигинах він відчував, як ' билося і завмирало наполохане серце. І чим би утішити його, щоб і дівчині стало хоч трохи легше, і себе не зв'язати назовсім? Але нічого путнього він не міг розшукати у своїй розумній голові й, поглянувши на босі ноги наймички, запитав: — У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, і похитала головою:
— Нема.
— А тобі треба чоботи.
— Влітку?
— Навіть улітку, щоб, коли нахолоне земля чи на росі, голос не простудила, бо він у тебе такий, що людям потрібний. Це розуміти маєш!
— На покрову мама справлять чоботи.
— Чого ж мама?
— Бо я їм віддаю увесь зарібок.
— Значить, дома велика сім'я?
— Восьмеро дітей і мама.
— Аж восьмеро! Батька нема?
— Нема. Врангелівці розстріляли.
Дівчина зітхнула.
— І мене денікінці розстрілювали.
— Знаю.
— Де ж твоя сім'я живе?
— Далеко, у степу.
— Бідує?
— Тепер нічого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тільки вижили — й досі не збагну, — пробігла Дрож по всьому дівочому тілі.
— Розкажи, Оленко.
— Що ж тут розказувати? — запитала, перемагаючи сльози.
— Усе-усе, що на душі лежить.
— Мало там доброго покладено, — невидющими очима, в які вже входили страхіття минулого, поглянула на нього, помовчала і зажебоніла, немов срібний струмок: — Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березі: хіба ж мати своїми пучками вигодує таку сім'ю? Що можна було спродати — спродали, дожили до весни й почали з голоду помирати. Я тоді всі навколишні села обходила — може, найме хтось. Та де там було, хоч за харчі, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечір'я на багатий хутір. На мене спочатку накинулися вовкодави, а потїм вийшов господар. Зміряв мене з голови до ніг і не прогнав, а повів до кати, і тут так запахло стравою, що я мало не зомліла. В хаті й господиня була, червоняста, мов з печі витягнена. Подивився якось чудно господар на неї, підвів угору кошлаті брови, а жінка кивнула головою й почала розпитувати, звідки я, що і до чого. Вони довго і ніби зичливо придивлялись до мене, потім господиня, горблячись, полізла до печі, дала пообідати і навіть коси похвалила: певне, не побачила, що я аж дві скибочки хліба кинула за пазуху для братиків і сестричок своїх...
На другий день, дивлюся, до наших воріт під'їжджають коні, не коні, а змії, запряжені у високий новий шарабан, а на ньому сидять у святешному одязі вчорашні хуторяни. Я спочатку аж вклякла серед подвір'я — перелякалася за ті дві скибочки хліба. Та бачу, хуторяни приязно закивали головами: він у брилі, мов соняшник, а вона в темних хустках, ніби качан вчорнілої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися поміж собою й заходять у двір. Тут вони почали пильно придивлятися до нас, дітей, і до пухлих, і до висхлих. Потім викликали матір, теж обміряли її, мов кравці, й на самоті заговорили, що вони заможні, але бездітні люди. Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати віддасть її, каятись не буде, а вони зарятують сім'ю: привезли за мене цілий мішок зерна. Тільки ще одна умова, щоб ніхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.