Правда і кривда

Сторінка 115 з 139

Стельмах Михайло

— Коли вже ми позбудемося цього терміття, що отруює життя? — обурився Марко.

— Цього, напевне, ніхто не скаже. Пливуть різні доноси, анонімки в усякі місця, і кожен дає їм хід, думаючи, що стає на захист правди. Отак і сходяться правда і кривда. Людина терпить, мучиться, а донощикові що? Не вигоріло в одному місці — строчить у друге. За доноси у нас не карають, донощик почуває себе майже недоторканною особою — персоною грата.

Саме вдарив грім.

— І на їхні голови прийде грім! — сказав Марко. — Це страшна, але тимчасова короста.

— І я так думаю.

З гінної дороги до них охляп під'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир першої бригади, грізноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що восени бувають на листі груш. Списаний по чистій танкіст, який палив, прасував і таранив ворога і сам горів, мов смолоскип, він уже до віку пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. І навіть тепер, коли у них відображалася людина, над нею теж палахкотіли відблиски далеких боїв і пожеж.

Дем'ян зскакує з коня і строго віддає честь цурпалком руки.

— Марку Трохимовичу, уже й просо в землі! Тепер, можна сказати, вискочили на сухе: оранку під ярові закінчили!

— Спасибі, Дем'яне, — поклав обидві руки на плече бригадирові.

— Аж не віриться, — радісно зітхнув бригадир. — Що далі робити?

— Тракторами підіймати пар, глибина оранки, — двадцять сім — двадцять вісім сантиметрів.

— Для чого так глибоко?

— Сам подумай: минулий і цей рік щедрі на дощі, то треба чекати, що наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два вологі роки третій припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви з ним, не прогадаємо.

— Будуть трактористи бунтуватись.

— А ми з ними по-доброму повинні поговорити й домовитись. Коні ж сьогодні пустити на пашу, а завтра — орати людям городи.

— Оце діло! — Самойленко схвально кивнув головою. — Скільки за оранку брати? Сусіди платять по чотири карбованці за сотку.

— Впустимо карбованця. Старим і сиротам орати безкоштовно.

— А коли хто не виконує норми?

— Тим поки що не орати.

— А Безбородькові?

— Безбородькові? Хай він спробує доносами орати. Ще раз загриміло, все довкола притихло, і враз травневий дощ широко пустив над землею сизувато-синю сітку.

Самойленко вискочив на коня і поїхав до своєї бригади, а Безсмертний і Задніпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.

— Скільки за ці дні прибуло води, — здивувався Григорій Стратонович.

Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетіли два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухі стеблини трави. Ось пташенята припали до води і через хвильку з жалібним попискуванням відлетіли вбік.

Чи не цих пташенят він зустрів на снігу, коли повертався додому? Травники, які вже були у весняному одязі, поблискуючи білими дзеркальцями на крилах, знову з стеблинами опустились до води і знов у тривозі подались на луг. Чому так непокоїлись вони?

Марко, скрадаючись, обережно пішов понад берегом. І те, що він побачив, схвилювало і вразило його. Прямо на траві лежало вимощене з сіна невисоке гніздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири світло-охристих крашанки. Вода вже добиралась до них, і дрібні пташата марно старалися стеблинами сіна підняти вгору, захистити од хвилі своє нетривке кубелечко, своїх майбутніх дітей. Ще хлюпне вода раз-вдруге і забере з собою і гніздо, і крашанки.

Ось травнички побачили нового ворога — людину, випустили з дзьобів стеблини і затужили безпомічною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на них, витягнув ніж, не торкаючись гнізда, вирізав навколо нього землю, вийняв її і переніс на вище місце, куди не дійде вода. Тут, між купинами осоки, він і примостив гніздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи ні.

Мокрий, оброшений, він занепокоєно пішов до верби, з якої грім вибивав останнє борошно зітлілої серцевини.

Біля неї посміхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами і їхнім гніздечком.

— Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на світі, — міцно стиснув у обіймах чоловіка.

— Диваки ми з вами обоє, — ніяково сказав Марко. — Найшли чим турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнізда.

Вони навпочіпки сіли під вербою, придивляючись до того місця, куди Марко переніс кубелечко. І ось над ним, попискуючи, з'явились пташата, покружляли, помаяли білими дзеркальцями і впали донизу, знову злетіли і знову опустились.

А над усім широким світом, над заштрихованими лісами, над першою прозеленню полів, над повеселілими луговинами, над пригнутими вербами, над принишклим птаством, над вінчиками цвіту і над двома простими і добрими людьми димів надійний дощ.

XXXVI

Край прогнутого вечорового неба, врізаючись у зорову імлу, і досі трудиться старий нагорблений вітряк; в обрисах його є упертість заповзятої роботящої людини, і життя його теж схоже на життя людини. І дарма, що вітряк має камінну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобі, чоловіче, на хліб. А якщо холоне людська кров од безхліб'я, то крижаніє і душа вітряка. І стоїть він тоді на бєлебні, мов хрест, поставлений на упокій усього села.

Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до праці тепер єдиного, не скошеного війною вітряка: між його розгонистими пораненими крилами раз по раз виростають пухнасті, місяцем вибілені хмарини і, здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стільки борошна витрусив мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мішок якогось зерна, що продимилось війною, то старцем оббиваєш пороги усіх установ, то хитруєш і викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але війна і цього навчить. Хоча, яка ж війна, будь ти тричі й навіки проклята! Скрутили ж, звернули голову їй, костомасі, а вона ще скрізь дає про себе знати: не відходить од життя, як ворон од крові. Вже не можучи вбити чи попелом розвіяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її сни. Тепер і добрих снів стало обмаль, як і хліба.

Марко в задумі погладив житні колоски, і вони осипали на його руку свій тихий трепет і оту добру наважнілу росу, з якої буде в'язатись зерно. І саме в цю хвилю від далекого, невидимого за вербами містксі сумовитим зітханням прибилася дівоча пісня. Чи вона вся, чи її основа була зіткана з невидимих сліз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це була навіть не пісня, а сама жіноча скорбота, яка всюди шукала і ніде не могла знайти своєї долі.