— Геть мені, балабоне, з воза! — обурився Марко, ступив крок наперед і вирвав у візника батіг. — Як розбризкався!
— То я собі піду, обійдемось без нервів, — злякано скочив з полудрабка Красій. — Виходить, комусь правда коле очі.
— Не чіпай цього слова, негіднику, бо забрудниш його! — Марко узяв віжки у візника, вискочив на полудрабок, вйокнув на коні, і віз м'яко покотився ще не в'їждженою дорогою.
Згодом ця пригода з Красієм почала Маркові здаватися навіть смішною. "Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А коли ти не про права, а про свої обов'язки згадаєш?" І поки думалася всяка всячина, коненята минали діброви й луги, а перед очима з блакиті неба, ще блакитнішої води і зелені землі творилась, розстилалась молода весняна казка, і посеред неї стояли верби в зелених віночках, як наречені.
Ось з неба голубою грудочкою злетів трепетний грицик і сів на розщеплене жерло німецького танка. Пташина зневажливо вдарила хвостом покорчене страхіття, опустилася на, землю й обережно, приглядаючись то одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. І що було пташині до танка, до обрубка його тіні. яка захопила шматок лискучої луговини і пару кущиків куросліпу.
Почувши стукіт копит, вона занепокоїлась, принишкла, а потім безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити світ і своє відображення у воді. Незабаром до грицика прилетіла його подруга, й вони почали залицятись одне до одного, то наближаючись, то віддаляючись од танка.
І Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину, птаха, але вона не в силі убити любов.
З вузького зазілленого путівця він з'їхав на шлях, на його узбіччях весна всюди посвдвила золоті печаті кульбаби, на них темними кульчиками ворушилися старі, ще торішні бджоли. Казка весняного напівприхмареного дня розкривала нові й нові картини, а на душі у Марка була тепер так, як у тій далині, де грали то сонячні озера, то тьмарились тіні. В пам'яті спливали і спогади, і різні турботи, і розрахунки, але й не забувалось, що, нарешті, в землю падає й падає зерно. Цим при теперішніх труднощах навіть можна було похвалитись, коли б не муляла душі історія з пальним.
В райкомі Марка зустріли настороженими поглядами. Ще не встиг він сісти недалеко від Броварника, як Борисенко розкрив папку з якимись прим'ятими папірцями й насмішкувато подивився на нього:
— Орете, сієте, господарюєте?
— Як говорить зведення, орю, сію і господарюю. — Марко придивляється до папки, до прим'ятих папірців і вже все розуміє. — Чималенько "донесень" зібралось на мене?
— Вистачить на чиюсь голову.
— Виходить, міністерство зв'язку мало роботу? — невесело посміхнувся Марко.
— Іще дехто матиме її, — насупився Борисенко. — Значить, самогоном поле орете?
— У фейлетоні так можна сказати, — погодився Марко.
— А як це в романі можна сказати?
— Там довелось би написати, що ми орали поле горем своїм. Не від доброго життя сіли ми на цього коника.
Борисенко співчутливо подивився на Безсмертного. Тільки різні заяви і настирливі нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного, бо інакше йому ще більше могло перепасти березової каші. Химерно вийшло в нього з оранкою, тільки війна може так склубити добро і зло.
— Провину свою розумієш?
— Розумію, — тихо сказав Марко, а в душі все одно не руйнувався спокій; хоч і не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
— Добре, що товариш Безсмертний хоч тепер зрозумів свою помилку, — в'їдливо чмихнув інструктор райкому Геннадій Головченко, який завжди міг природно, в залежності від обставин, показати свою зверхність над кимсь, чи свою увагу й пошану до когось, або і повний демократизм, особливо за чаркою. — Де ж раніше була ваша голова?
— Вона журилася, що з вашою не зустрілась. Ось тоді в нас був би порядок, — навідліг ударив Марко і викликав не одну посмішку, бо прилизаного Головченка недолюблювали за його своєрідну артистичність і говорили про нього, що він з трьох можливих варіантів — МХАТу, музкомедії та райкому — вибрав найменш вдалий.
Головченко обізлився, блискавичні рум'янці роздули його досконало викруглені щоки:
— Подивіться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на когось! Яка залізна логіка! — грізно поглянув на Безсмертного і почав теоретично розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля він пірнув аж у древній Рим, далі в історію середніх віків, здмухнув із них пил, і вихопив якийсь приклад і ним з єднав сиву давнину з двадцятими роками двадцятого століття, коли по селах куркульня переганяла хліб на самогон.
— Яка вченість: уже Рим, і Крим, і самогонні апарати е, а толку ніякого, — скривився Броварник. — Запишемо Безсмертному догану без цього посталакання. Заслужив!
Височенька постать Головченка затремтіла від обурення, але він стримав себе й спокійніше заговорив до Безсмертного:
— Чи розумієте, скільки ви програли в битві за врожай, скільки ви програли в очах людей і керівництва?
— Я розумію свій програш, але розумію і виграш, — гнівно підвівся Марко.
— Це ганьба! Він абсолютно нічого не зрозумів! — обурено заволав Головченко. — Похваліться, що виграли ви?
— Я виграв роки жіночої краси, — гордо сказав Марко, і всі погляди здивовано схрестились на ньому.
— Про що він говорить? — у Головченка з доброго дива аж підборіддя одвисло.
— Те, що чуєте, — одрізав Марко. — В мене серце не шумовинням, а кров'ю обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дівчат і жінок. Скільки ця непосильна робота вичавила б з них здоров'я, скільки нових зморщок дочасної покарбували б милі обличчя? А тепер, при своєму програші, я виграв роки жіночої краси. Це теж чогось варто!
Борисенко посміхнувся, потім засміявся, махнув рукою і весело звернувся до всіх:
— Чули,товариші?
— Чули, Іване Артемовичу, — радісно відповіли йому всі, окрім Головченка, який відчув свою поразку.
— То я мислю так, — вів далі Борисенко. — За сердечну пошану до жіночої статі й краси навіть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
— А таки доведеться! — залунало звідусіль.
— Вперше таке рішення приймаємо, — задоволено сказав Броварник і вдарив Безсмертного по плечу.