— Чи можна купити автомобіль?
— Звичайно. Який ви бажаєте?
— А скільки вони коштують?
— Від чотирьохсот до восьмисот ітів.
"Нівроку, — подумав я. — Але нічого не поробиш, за пам'ятки старовини треба платити".
— А чи можна на ньому їздити?
— Авжеж. Щоправда, не скрізь для нього відведені спеціальні місця; але взагалі це можливо.
— А як з пальним?
— З цим не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля.
Рахуючи, звичайно, й парастати.
— Гаразд, — погодився я. — Мені хотілося б якусь сильну, витривалу машину. Мусить бути невелика, але швидка.
— У такому разі я міг би порадити вам цього "Гябіля" або он ту модель...
Він повів мене в глиб великого залу, вздовж машин, що блищали так, ніби й справді були новісінькі.
— Звичайно, — вів далі продавець, — з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування...
"А чим же вони є?" — хотів запитати я, але промовчав.
— Добре... — сказав я. — Скільки коштує ця машина? — Я вказав на блідо-голубий лімузин із срібними, глибоко схованими фарами.
— Чотириста вісімдесят ітів.
— Але мені хотілося б мати його у Клавестрі, — сказав я. — Я там зняв віллу. Точну адресу може дати Бюро подорожей. Це тут, на цій вулиці...
— Чудово. Його можна переслати ульдером. Це нічого не коштуватиме.
— Он як. Я повинен їхати туди ульдером...
— Досить буде повідомити лише дату, ми приставимо автомобіль до вашого ульдера.
Це буде найпростіше. Хіба що ви побажаєте...
— Ні, ні. Хай буде так, як ви кажете.
Я заплатив за автомобіль (у мене вже не було ніякого клопоту з кальстером) і залишив антикварій, сповнений запахами лаків і гуми. То були чудесні пахощі!
Зате з одягом справи обернулися якнайгірше. Майже нічого з того, що я знав, не існувало. З'ясувалася кінець кінцем таємниця загадкової шафки в готелі. Тієї, з пляшками і написом "Купальні плащі". Не тільки такі плащі, але й костюми, панчохи, светри, білизна — все з'являлося на білий світ з допомогою пульверизаторів. Я зрозумів, що це мусить подобатися жінкам, бо, оперуючи кількома чи навіть кільканадцятьма пляшками з рідиною, що моментально застигала, перетворюючись на тканини гладкої чи шорсткої фактури (типу оксамиту, хутра чи пружного металу), можна було кожного разу створювати новий фасон одягу спеціально для того чи іншого випадку. Не кожна жінка, звичайно, робила це сама; були спеціальні салони пластування (в одному з них і працювала Наїс), але мода на вбрання, яке щільно облягало, не дуже мені подобалася. Сам процес одягання шляхом оперування пляшками-сифонами здавався мені надто морочливим. Виявилося тут дещо і з одягу, але це мені знов-таки не підходило: все було замале. Кінець кінцем я наважився купити білизну в пляшках, бо бачив, що моя сорочка вже довго не протягне. Звичайно, я міг би виписати решту речей з "Прометея", але ж і на ньому не було ні гарнітурів, ні білих сорочок: вони навряд чи придалися б у зоні сузір'я Фомальгаут. Довелося взяти ще кілька пар схожих на парусинові штанів для роботи в саду. Вони мали відносно широкі холоші, і можна було їх подовжити, доточивши внизу. За все гамузом я заплатив один іт. Стільки коштували ті штани. Решта даром. Я сказав, щоб речі, які я вибрав, прислали до готелю, і дав себе умовити, просто з цікавості, відвідати салон моди. Мене прийняв суб'єкт з фізіономією художника, спочатку оглянув мене, погодився, що мені підходить просторе вбрання. Як я помітив, він не був від мене в захопленні. Я від нього — теж. Справа скінчилася кількома светрами, які він зробив на місці. Я стояв, піднявши вгору руки, а він крутився навколо мене, оперуючи одразу чотирма пляшками. Біла, як піна, рідина в повітрі застигала майже моментально. Вийшли з цього светри різних кольорів. Один — зі смугою на грудях — червоною на чорному полі. Як я помітив, найважче викінчувати комір і рукави. Цього справді треба було вчитися.
Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами — сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев'янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам'ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.
Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з'єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.
За хвилину з'явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.
— Халь Брег? — запитав він. — Це ви?
— Я.
Якийсь час він мовчки розглядав мене.
— На що ви скаржитеся?
— Власне, ні на що, але... — і я розповів йому про свої дивні спостереження.
Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.
— Прошу роздягтися.
— Зовсім? — запитав я його, коли залишився тільки в штанях.
— Так.
Він оглянув мене голого.
— Немає вже таких чоловіків, — буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. "І через тисячі років буде так само", — подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.