Повернення з зірок

Сторінка 16 з 67

Станіслав Лем

Отже, до Інфору. Я тепер завжди про все довідувався на перед. Зрештою, Інфор міг би навіть замовити глідер, але про це я ще не наважувався просити, бо не знав, як у ту машину сісти та й що потім робити. Але для цього у мене був іще час.

У ресторані, ледве кинувши оком на меню, я переконався, що це для мене справжня китайська грамота, проте я твердо вирішив поснідати. Нормально поснідати.

— Озот, кресс чи герма?

Коли б офіціант був людиною, я сказав би, щоб він приніс те, що йому самому подобається, але переді мною стояв робот. Він був байдужий до їжі.

— А кави нема?.. — не дуже впевнено запитав я.

— Є. Крес, озот чи герма?

— Каву, і те... ну, що найсмачніше до кави, той, е-е...

— Озот, — сказав робот, відходячи.

Номер пройшов.

Усе це в нього було, мабуть, приготоване наперед, бо він одразу ж повернувся з так густо заставленою тацею, що я ладен був думати, що це якийсь підступ чи жарт. Але, розглядаючи повну тацю, я гостро відчув, що, крім бонса, який з'їв учора, і кухля горезвісного бриту, від самого приїзду нічого не мав у роті.

З усього, що було на таці, тільки кава, схожа на добре перегнаний дьоготь, нагадувала мені щось знайоме; за вершки правили дрібнесенькі голубі краплі, які, напевно, не мали нічого спільного з коровою. Я шкодував, що не можу підглядіти за кимось, хто може усе це їсти, бо пора сніданку вже минула, і я був один. Переді мною стояли тарілочки серпоподібної форми з паруючою масою, з якої стриміло щось схоже на кінці сірників, а середина її нагадувала печене яблуко. Звичайно, це були не сірники і не яблука. Інша страва, яку я прийняв був за вівсяні млинці, почала раптом, коли я торкнув її ложечкою, рости просто на очах. Я з'їв усе. Як виявилося, я був страшенно голодний, і коли з'явився робот і, очікуючи, зупинився на певній відстані, я мало не попрохав його принести печива.

— Скільки заплатити? — запитав я.

— Дякую, ніскільки, — відповів він. Робот був схожий швидше на якийсь прилад, ніж на ляльку.

У нього було одне кругле кришталеве око. Щось ворушилося всередині тулуба, але я не наважився заглядати йому в живіт. Навіть чайових не було кому дати. Я не знав, чи він зрозуміє мене, якщо я попрошу в нього газету. А може, їх уже взагалі не було. Мені не лишалося нічого іншого, як піти за покупками. Але перше, на що я натрапив, коли вийшов з ресторану, — це Бюро подорожей. Воно було дуже до речі. Я зайшов туди.

Великий срібний зал із смарагдовими консолями (мені вже починали набридати усі ці кольори) виявився майже порожнім.

Матові шибки, величезні кольорові фото Великого колорадського каньйону, кратера Архімеда, урвищ Деймоса, Палм-Біча, Флоріди зроблені так, що видно було перспективу. Навіть море хвилювалося, ніби це зовсім не фото, а вікна, за якими насправді відкривалися усі ці краєвиди. Я підійшов до віконця з написом ЗЕМЛЯ.

Ну, звичайно ж, там сидів робот. Цього разу золотий. Або швидше позолочений.

— Чим можемо вам служити? — запитав він. Голос у нього був басовитий. Заплющивши очі, я б заприсягнувся, що зі мною розмовляє дебелий чорнявий чолов'яга.

— Мене цікавить що-небудь примітивне, — відповів я. — Саме повернувся я з далекої подорожі. Дуже далекої. Не хочу надмірного комфорту. Хочу, щоб була тиша, вода, дерева, може, й гори. Щоб було просто і так, як раніше. Як сто років тому. У вас є щось подібне?

— Коли ви цього бажаєте, то мусимо мати. Скелясті гори, Форт Пламм, Майорка, Антільські острови.

— Ближче, — сказав я. — Так... у радіусі тисячі кілометрів. Га?

— Клавестра.

— Де це?

Я вже звернув увагу на те, що розмовляти з роботами мені було якось особливо легко, бо вони ніколи й ні з чого не дивувалися. Не могли. Це дуже розумно придумано.

— Старе гірниче селище поблизу Тихого океану. Шахти, покинуті майже чотириста років тому. Цікаві екскурсії ескалатором під землю. Зручне сполучення — ульдери і глідери. Будинки відпочинку з лікарським наглядом, вілли внайми з садами, купальними басейнами, клімат помірний. Місцеве відділення нашого бюро організовує різні розваги, екскурсії, ігри, вечори. На місці — реаль, мут і стереон.

— Так, це могло б мені підійти, — сказав я. — Вілла з садом. І щоб була вода.

Басейн, добре?

— Звичайно, будь ласка. Басейн з трампліном, крім того, там є штучні озера з підводними гротами, чудова бухта для аквалангістів, підводні феєрії...

— Краще без феєрій. Скільки це коштує?

— Сто двадцять ітів на місяць. Але якщо разом з кимось, то всього сорок.

— Разом?

Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.

— Так. Може, справді... Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?

— Як ви бажаєте.

Я подав йому кальстер.

Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.

— Коли можна туди поїхати?

— Коли схочете. У будь-який час.

— Але... з ким я ділитиму цю віллу?

— Подружжя Маргер. Він і вона.

— Можна поцікавитися, хто вони?

— Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.

— Гм. А я їм не заважатиму?

— Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.

— Добре. А як туди дістатися?

— Найкраще ульдером.

— Як це зробити?

— Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.

— Я подзвоню із свого готелю. Можна?

— Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.

Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше — це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.

Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам'яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ. Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. "Шкода", — подумав я.