Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма — все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.
— Скільки вам років?
Я пояснив.
— У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, — сказав він. — Ви гібернували?
— Так.
— Довго?
— Рік.
— Чому?
— Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження...
— Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев'ять.
— А... те?
— Це нічого, Брег. Скільки ви мали?
— Прискорення? Два "g".
— Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?
— Знаю, такі хрящики в хребті...
— Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?
— Коли відлітав, було сто дев'яносто сім.
— А потім?
— Не знаю. Не міряв, якось, розумієте, не до того було.
— Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.
— Весела історія, — сказав я, — і довго ще так?
— Ні. Мабуть, це вже все... Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— Усе здається вам надто легким, га?
— Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали спеціальні таблетки для зменшення напруги м'язів.
— Дегравітували вас?
— Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше...
— Ну, а як самопочуття?
— Та... — завагався я... — Бувають такі хвилини, коли я... здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста...
— Що ви маєте намір робити?
Я сказав йому про віллу.
— Можливо, це й не найгірше, — промовив він, — але...
— В Адапті було б краще?..
— Я цього не кажу. Ви знаєте... я вас пам'ятаю.
— Як так? Адже ви не могли...
— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.
— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам'ятали? Це дивно.
— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.
— Знав.
— Хто вас послав до мене?
— Ніхто... Тобто... Інфор у готелі. А що?...
— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?
— Як це...
— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.
— Пробачте, я не знав.
— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи... і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?
— Знаю.
— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього...
Він завагався.
— Я слухаю.
— Як ви орієнтуєтесь у нашому... нинішньому житті?
— Слабо.
— Ви сивий, Брег.
— А хіба це має якесь значення?
— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.
Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.
— Чому? — запитав я.
— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.
— Добре... — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?
Я бачив, що він вагається.
— Жінки, Брег, — відповів він коротко.
Я здригнувся.
— Чи це має означати, що у мене вигляд... діда?
— Діда — ні, скоріше — атлета... але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд... я хочу сказати... пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі...
— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.
— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше "кепсько", може, було б і доречним, але... суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.
— Не кажіть так, лікарю.
— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку... Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок... Адже ви пожертвували ними, Брег!
— Лікарю...
Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.
— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?
— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті... тільки висловили це... не так різко.
Ми помовчали.
— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно.
Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.
— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.
— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньою. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти.
Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев'ять років...
— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито. — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.
— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.
— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися...