Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів.
Зобразив він її так тими словами, які висказав, як також тими недомовленими словами, що висять чорними хмарами над кождим його стогоном і жахають собою дужче, чим похорони мерців.
Марко Вовчок був оповідачем, Франко був обсерватором-дослідником, Мартович — сатириком-фотографом [...], Коцюбинський — малярем, а Стефаник є поетом мужицької розпуки.