Корнєєв одразу процитував:
— "Збудувати хочу дачу. Де? Для мене це задача! Місцевком же наш мовчить, знай собі все спить і спить". Було? Зізнавайтеся!
— Мало чого, — сказав я. — У Пушкіна теж були невдалі вірші. Їх навіть у шкільних хрестоматіях не повністю публікують.
— А я знаю, — сказав Дрозд.
Роман повернувся до нього.
— У нас буде сьогодні заголовок, чи ні?
— Буде, — сказав Дрозд. — Я вже букву "К" намалював.
— Яку "К"? До чого тут "К"?
— А що, не треба було?
— Я зараз помру, — сказав Роман. — Газета називається "За передову магію". Покажи мені там хоч одну букву "К"!
Дрозд, втупившись у стіну, поворушив губами.
— Як же так? — сказав він нарешті. — Звідки ж я взяв букву "К"? Була ж буква "К"!
Роман розлютився і наказав Почкіну розігнати всіх по місцях. Мене зі Стеллою віддали під команду Корнєєва. Дрозд гарячково заходився переробляти букву "К" у стилізовану букву "З". Едик Амперян намагався вшитися із психоелектрометром, але його схопили, скрутили і примусили лагодити пульверизатор, необхідний для створення зоряного неба. Потім надійшла черга самого Почкіна. Роман наказав йому передруковувати замітки на машинці з одночасною правкою стилю та орфографії. Сам Роман походжав лабораторією, зазираючи всім через плечі.
Якийсь час робота кипіла. Ми встигли скласти і забракувати кілька варіантів на тему лазні: "В нашій лазні завжди мода на холодну воду", "Хто до чистоти голодний, чи вдовольнить його наш душ холодний", "В інституті двісті душ, дай усім гарячий душ" і так далі. Корнєєв паскудно лаявся, як справжній літературний критик. "Учіться у Пушкіна! — втовкмачував він нам. — Або хоча б у Почкіна. Поряд із вами сидить геній, а ви не здатні навіть наслідувати його… "По дорозі їде ЗІМ, буду я ним задавленим… "Яка фізична сила в цих рядках! Яка ясність почуття!" Ми невміло парирували. Саня Дрозд дійшов до букви "І" у слові "передову". Едик полагодив пульверизатор і випробував його на Романових конспектах. Володя Почкін, лаючись, шукав на машинці літеру "Ц". Все йшло нормально. Потім Роман раптом сказав:
— Сашко, глянь-но сюди.
Я подивився. Папуга з підігнутими лапками лежав під терезами, очі його були затягнуті білястою плівкою, а чубчик обвис.
— Помер, — сказав Дрозд жалісливо.
Ми знову стовпилися біля папуги. В мене не було ніяких особливих думок у голові, а якщо й були, то десь у підсвідомості, але я простягнув руку, взяв папугу і оглянув його лапи. І Роман одразу запитав мене:
— Є?
— Є, — сказав я.
На чорній підтягнутій лапці було кільце з білого металу, і на ньому було вигравіювано: "Фотон", і стояли цифри: "190573". Я розгублено подивився на Романа. Напевне, у нас із ним був незвичайний вигляд, бо Вітько Корнєєв сказав:
— А ну, розповідайте, що вам відомо.
— Розповімо? — запитав Роман.
— Маячня якась, — сказав я. — Фокуси, напевне. Це які-небудь дублі.
Роман знов уважно оглянув трупик.
— Та ні, — сказав він. — У тому й уся річ. Це не дубль. Це найсправжнісінький оригінальний оригінал.
— Дай подивитися, — сказав Корнєєв.
Утрьох із Володею Почкіним та Едиком вони надзвичайно ретельно обстежили папугу і одноголосно заявили, що це не дубль і що вони не розуміють, чому це нас так зворушує. "Візьмемо, скажімо, мене, — запропонував Корнєєв. — ІІ ось теж не дубль. Чому це вас не вражає?"
Тоді Роман поглянув на Стеллу, яка вмирала від цікавості, на Володю Почкіна з відкритим ротом, на Вітька, який знущально усміхався, і розповів їм усе про те, як позавчора він знайшов у електричній печі зелене перо і викинув його в кошик для сміття; і про те, як учора цього пера в кошику не опинилось, натомість на столі (на цьому самому столі) з'явився мертвий папуга, точна копія ось цього, і теж не дубль; і про те, що ІІнус папугу впізнав, пожалів і спалив у вище згаданій електричній печі, а попіл навіщось викинув у кватирку.
Деякий час ніхто нічого не казав. Дрозд, якого розповідь Романа не зацікавила, стенав плечима. На обличчі його було видно, що він не розуміє, через що зчинилася буча, і що, на його думку, в цій установі трапляються штучки й дивовижніші. Стеллочка теж здавалася розчарованою. Але трійця магістрів зрозуміла все дуже добре, і на їхніх обличчях читався протест. Корнєєв рішуче сказав:
— Брешете. До того ж невміло.
— Це все-таки не той папуга, — сказав ввічливий Едик. — Ви, мабуть, помилилися.
— Та той, — сказав я. — Зелений, з кільцем.
— Фотон? — запитав Володя Почкін прокурорським голосом.
— Фотон. ІІнус його Фотончиком називав.
— А цифри? — запитав Володя.
— І цифри.
— Цифри ті самі? — запитав Корнєєв грізно.
— По-моєму, ті самі, — відповів я нерішуче, озираючись на Романа.
— А точніше? — зажадав Корнєєв. Він прикрив червоною лапою папугу. — Повтори, які тут цифри?
— Дев'ятнадцять… — сказав я. — Е-е… нуль два, чи що? Шістдесят три. Корнєєв зазирнув під долоню.
— Брешеш, — сказав він. — Ти? — звернувся він до Романа.
— Не пам'ятаю, — сказав Роман спокійно. — Здається не нуль три, а нуль п'ять.
— Ні, — сказав я. — Все-таки нуль шість. Я пам'ятаю, там така закарлючка була.
— Закарлючка, — сказав Почкін презирливо. — Ше Холмси! Не Пінкертони! Закон причинності їм набрид…
Корнєєв запхав руки в кишені.
— Це інша справа, — сказав він. — Я навіть не наполягаю на тому, що ви брешете. Просто ви переплутали. Папуги всі зелені, багато з них окільцьовані, ця пара була з серії "Фотон". А пам'ять у вас дірява. Як у всіх віршомазів і редакторів стінгазет.
— Дірява? — поцікавився Роман.
— Як тертка.
— Як тертка? — повторив Роман, дивно усміхаючись.
— Як стара тертка, — пояснив Корнєєв. — Іржава. Як сіть. З великими дірками.
Тоді Роман, продовжуючи дивно усміхатися, витяг із нагрудної кишені записник і перегорнув сторінки.
— Отже, — сказав він, — з великими дірками та іржава. Подивимося… Дев'ятнадцять нуль п'ять сімдесят три, — прочитав він.
Магістри рвонулися до папуги і з сухим тріскотом зіштовхнулися лобами.
— Дев'ятнадцять нуль п'ять сімдесят три, — ослаблим голосом прочитав на кільці Корнєєв. Це було дуже ефектно. Стеллочка негайно ж завищала від задоволення.
— Подумаєш, — сказав Дрозд, не відриваючись від заголовка. — У мене якось співпав номер на лотерейному білеті, і я побіг в ощадкасу отримувати автомобіль. А потім виявилось…