— Колінками назад! — сказав я. — Пісенька!
— "Сидів цвіркун малесенький колінками назад", — сказала Стелла.
— Точно, — сказав Дрозд, не обертаючись. — І я її знаю. "Всі гості розповзаються колінками назад", — проспівав він.
— Зачекай, зачекай, — сказав я. Я відчував натхнення. — Він б'ється і свариться він, і ось вам результат: ведуть його в міліцію колінками назад.
— Може бути, — сказала Стелла.
— Розумієш? — сказав я. — Ще пару строф, і щоб усюди був рефрен "колінками назад". Упився над кондицію… Погнався за дівицею… Щось на кшталт цього.
— Немов свиня напився він, — сказала Стелла. — Сам чорт йому не брат. У дім чужий ломився він колінками назад.
— Супер! — вигукнув я. — Записуй. А він ломився?
— Ломився, ломився.
— Чудово! — сказав я. — Ну, ще одну строфу.
— Погнався за дівицею колінками назад, — сказала Стелла замислено. — Перший рядок потрібно…
— Амуніція, — сказав я. — Поліція. Амбіція. Юстиція.
— Тулитися, — сказала Стелла. — Телитися. Ні митись, ні голитися…
— Він, — додав Дрозд. — Це правильно. Це у вас вийшла художня правда. Зроду він не мився й не голився.
— Може, другий рядок придумаємо? — запропонувала Стелла. — Назад — апарат — автомат…
— Гад, — додав я. — Зад.
— Мат, — сказав Дрозд. — Шах, мовляв, і мат.
Ми знову довго мовчали, безглуздо дивлячись одне на одного і ворушачи губами. Дрозд постукував пензликом об краї чашки з водою.
— І грає, веселиться він, — сказав я нарешті, — буянить, як пірат. Погнався за дівицею колінками назад.
— "Пірат" — якось… — сказала Стеллочка.
— Тоді: сам чорт йому не брат.
— Це вже було.
— Де?.. Ах так, дійсно було.
— Де слово, там і мат, — запропонував Дрозд.
У цю мить почулося легке дряпання, і ми обернулися. Двері до лабораторії Днуса Полуектовича повільно відчинялися.
— Ти диви! — здивовано вигукнув Дрозд, застигаючи з пензликом у руці.
У щілину заповз маленький зелений папуга з яскравим червоним чубчиком на маківці.
— Папужка! — вигукнув Дрозд. — Папуга! Ципаципаципаципа…
Він почав робити пальцями рухи, неначе кришив хліб на підлогу. Папуга дивився на нас одним оком. Потім він розкрив горбатого, як Романів ніс, чорного дзьоба і хрипко викрикнув:
— Р-реактор! Р-реактор! Дер-ритринітація! Треба витр-римати!
— Який ми-илий! — вигукнула Стелла. — Саню, злови його…
Дрозд рушив було до папуги, але зупинився.
— Він же, напевне, кусається, — боязко промовив він. — Он дзьоб який.
Папуга відштовхнувся від підлоги, змахнув крилами і якось незграбно запурхав по кімнаті. Я стежив за ним зі здивуванням. Він був дуже схожий на того, вчорашнього. Рідний єдинокровний брат-близнюк. Повно-повнісінько папуг, подумав я.
Дрозд відмахнувся пензликом.
— Ще дзьобне, чого доброго, — сказав він.
Папуга сів на коромисло лабораторних терезів, посмикався, урівноважуючись, і виразно крикнув:
— Пр-роксіма Центавр-р-ра! Р-рубідій! Р-рубідій!
Потім він начубився, втягнув голову і закрив очі плівкою. По-моєму, він тремтів. Стелла швидко сотворила кусень хліба з повидлом, відщипнула скоринку і піднесла йому під дзьоб. Папуга не реагував. Його явно лихоманило, і шальки терезів, дрібно потрушуючись, подзенькували об підставку.
— Здається, він хворий, — сказав Дрозд. Він розгублено взяв зі Стеллиних рук бутерброд і почав їсти.
— Слухайте, — сказав я, — хто-небудь раніше бачив у інституті папуг?
Стелла похитала головою. Дрозд знизав плечима.
— Щось забагато папуг останнім часом, — сказав я. — І вчора ось теж…
— Напевне, Янус експериментує з папугами, — припустила Стелла. — Антигравітація чи ще що-небудь таке…
Двері в коридор відчинилися, і увійшли Роман Ойра-Ойра, Вітько Корнєєв, Едик Амперян та Володя Почкін. У кімнаті стало гамірно. Корнєєв, який гарно виспався і був дуже бадьорий, почав переглядати замітки і голосно знущатися над стилем. Могутній Володя Почкін, як замісник редактора, та виконуючий здебільшого поліцейські обов'язки, схопив Дрозда за товстий загривок, зігнув його вдвоє і почав тицяти носом у газету, примовляючи: "Заголовок де? Де заголовок, Дроздилло?" Роман зажадав від нас готових віршів. А Едик, який не мав до газети ніякого стосунку, пройшов до шафи і почав з гуркотом пересувати в ній різні прилади. Раптом папуга заволав: "Овер-рсан! Овер-рсан!" — і усі завмерли.
Роман втупився у папугу. На його обличчі з'явився знайомий вираз, немов його щойно осяяла незвичайна ідея. Володя Почкін відпустив Дрозда і сказав: "Оце так штука, папуга!" Грубий Корнєєв відразу простягнув руку, аби схопити папугу за тулуб, але папуга вирвався, і Корнєєв схопив його за хвіст.
— Облиш, Вітько! — закричала Стеллочка сердито. — Що за манера — мучити тварин?
Папуга заверещав. Усі з'юрмилися навколо нього. Корнєєв тримав його, як голуба, Стеллочка гладила по чубчику, а Дрозд ніжно перебирав папузі пір'я у хвості. Роман подивився на мене.
— Цікаво, — сказав він. — Правда?
— Звідки він тут узявся, Сашко? — ввічливо запитав Едик.
Я кивнув головою у бік лабораторії Януса.
— Навіщо Янусові папуга? — поцікавився Едик.
— Ти це мене питаєш? — сказав я.
— Ні, це питання риторичне, — серйозно сказав Едик.
— Навіщо Янусові два папуги? — сказав я.
— Або три, — тихенько додав Роман.
Корнєєв обернувся до нас.
— А де ще? — запитав він, з цікавістю озираючись.
Папуга в його руці слабко тіпався, намагаючись ущипнути за палець.
— Відпусти його, — сказав я. — Бачиш, він хворий.
Корнєєв відпихнув Дрозда і знову посадив папугу на терези. Папуга скуйовдився і розчепірив крила.
— Бог із ним, — сказав Роман. — Потім розберемося. Де вірші?
Стелла швидко протараторила все, що ми встигли придумати. Роман почесав підборіддя, Володя Почкін неприродно загиготів, а Корнєєв скомандував:
— Розстріляти. З великокаліберного кулемета. Ви коли-небудь навчитесь писати вірші?
— Пиши сам, — відказав я сердито.
— Я писати вірші не можу, — сказав Корнєєв. — Я за вдачею не Пушкін. Я за вдачею Бєлінський.
— Ти за вдачею кадавр, — сказала Стелла.
— Пардон! — зажадав Вітько. — Я бажаю, щоб у газеті був відділ літературної критики. Я хочу писати критичні статті. Я вас усіх розтрощу! Я вам ще пригадаю ваше творіння про дачі.
— Яке? — запитав Едик.