— Чому це ти записав номер? — сказав Корнєєв, примружуючись, на Романа. — Це в тебе звичка? Ти всі номери записуєш? Може, в тебе й номер твого годинничка записаний?
— Блискуче! — сказав Почкін. — Вітько, ти молодець. Ти влучив у самісіньку точку. Романе, яка ганьба! Навіщо ти отруїв папугу? Як жорстоко!
— Йолопи! — сказав Роман. — Що я вам — Вибігалло?
Корнєєв підскочив до нього і оглянув його вуха.
— Йди к бісу! — сказав Роман. — Сашко, ти тільки подивися на них!
— Хлопці, — сказав я з докором, — та хто ж так жартує? За кого ви нас маєте?
— А що залишається робити? — сказав Корнєєв. — Хтось бреше. Або ви, або всі закони природи. Я вірю в закони природи. Все іиттте змінюється.
Зрештою, він швидко скис, сів осторонь і почав думати. Саня Дрозд спокійно малював заголовок. Стелла дивилася на всіх по черзі наляканими очима. Володя Почкін швидко писав і закреслював якісь формули. Першим заговорив Едик.
— Якщо навіть ніякі закони не порушуються, — розсудливо сказав він, — однаково залишається дивною несподівана поява великої кількості папуг в одній і тій самій кімнаті та підозріла смертність серед них. Але я не дуже здивований, бо не забуваю, що маю справу з Янусом Полуектовичем. Вам не здається, що Янус Полуектович сам по собі надзвичайно цікава особистість?
— Здається, — погодився я.
— І мені теж здається, — сказав Едик. — Чим він, власне, займається, Романе?
— Дивлячись який Янус. У-Янус займається зв'язком із паралельними просторами.
— Гм, — сказав Едик. — Це нам навряд чи допоможе.
— На жаль, — промовив Роман. — Я ось теж весь час думаю, як пов'язати папуг із Янусом, і нічого не можу придумати.
— Але ж він дивний чоловік? — продовжував Едик.
— Так, безперечно. Почати з того, що їх двоє і він один. Ми до цього так звикли, що не думаємо про це…
— Ось про це я й хотів сказати. Ми рідко говоримо проЯнуса, ми надто поважаємо його. Але ж запевне кожен з нас помічав за ним хоч одне яке-небудь дивацтво.
— Дивацтво номер один, — сказав я. — Любов до помираючих папуг.
— Нехай так, — погодився Едик. — Ще?
— Пліткарі, — промовив Дрозд з гідністю. — Ось я одного разу просив у нього в борг.
— Так? — здивувався Едик.
— І він мені дав, — сказав Дрозд. — А я забув, скільки він мені дав. І тепер не знаю, що робити.
Він замовк. Едик якийсь час чекав продовження, а потім сказав:
— Чи відомо вам, наприклад, що кожного разу, коли мені доводилося працювати з ним ночами, рівно опівночі він кудись відходив і через п'ять хвилин повертався, і щоразу у мене виникало враження, що він так чи інакше намагається дізнатися у мене, чим ми тут із ним займалися до його відходу?
— Саме так, — сказав Роман. — Я це знаю чудово. Я вже давно помітив, що саме опівночі йому начисто відбиває пам'ять. І він про цей свій дефект прекрасно поінформований. Він кілька разів перепрошував і казав, що це в нього рефлекторне, пов'язане із наслідками сильної контузії.
— Еіам'ять у нього нікудишня, — сказав Володя Еіочкін. Він зім'яв аркушик із обчисленнями і жбурнув його під стіл. — Він весь час чіпляється, бачився ти з ним учора, чи не бачився.
— І про що розмовляли, якщо бачився, — додав я.
— Пам'ять, пам'ять, — пробурмотів Корнєєв нетерпляче. — До чого тут пам'ять? Не в цьому річ. Що там у нього з паралельними просторами?..
— Спочатку треба зібрати факти, — сказав Едик.
— Папуги, папуги, папуги, — продовжував Вітько. — Невже це все-таки дублі?
— Ні, — заперечив Володя Почкін. — Я прорахував. Це за всіма категоріями не дубль.
— Щоопівночі, — сказав Роман, — він іде ось у цю свою лабораторію і на кілька хвилин зачиняється там. Одного разу він забіг туди з таким поспіхом, що не встиг зачинити двері…
— І що? — запитала Стеллочка із завмиранням.
— Нічого. Сів у крісло, посидів трішечки і повернувся назад. І відразу запитав, чи не розмовляв я з ним про що-небудь важливе.
— Я пішов, — сказав Корнєєв, підіймаючись.
— І я, — додав Едик. — У нас зараз семінар.
— І я, — продовжив Володя Почкін.
— Ні, — заперечив Роман. — Ти сиди і друкуй. Призначаю тебе головним. Ти, Стеллочко, візьми Сашка і пиши вірші. А от я піду. Повернуся увечері, і щоб газета була готова.
Вони пішли, а ми залишилися робити газету. Спочатку ми намагалися щось придумати, але швидко втомилися і зрозуміли, що не можемо. Тоді ми написали невеличку поему про вмираючого папугу.
Коли Роман повернувся, газета була готова, Дрозд лежав на столі і поглинав бутерброди, а Почкін пояснював нам зі Стеллою, чому пригода з папугою цілком неможлива.
— Молодці, — похвалив нас Роман. — Чудова газета. А який заголовок! Яке бездонне зоряне небо! І як мало огріхів!.. А де папуга?
Папуга лежав у чашці Петрі, в тій самій чашці й на тому самому місці, де ми з Романом бачили його вчора. Мені аж дух захопило.
— Хто його сюди поклав? — поцікавився Роман.
— Я, — сказав Дрозд. — А що?
— Ні, нічого, — мовив Роман. — Нехай лежить. Правда, Сашко?
Я кивнув.
— Подивимося, що з ним буде завтра, — продовжив Роман.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Цей бідний, старий, невинний птах лається, як тисяча чортів, але він не розуміє, що говорить.
Р. Стівенсон
Одначе завтра вже рано-вранці мені довелося зайнятися своїми прямими обов'язками. "Алдан" був полагоджений і готовий до бою, і коли я прийшов після сніданку в електронний зал, біля дверей уже зібралась невеличка черга дублів із аркушами пропонованих задач. Я почав із того, що мстиво прогнав дубля Крістобаля Хунти, написавши на його папірчику, що не можу розібрати почерк. (Почерк у Крістобаля Хозевича був справді нечитабельний: Хунта писав російські літери готичним шрифтом.) Дубль Федора Симеоновича приніс програму, складену особисто Федором Симеоновичем. Це була перша програма, яку склав сам Федір Симеонович без усяких порад, підказок і вказівок із мого боку. Я уважно переглянув програму та задоволено пересвідчився, що складена вона грамотно, економно і не без дотепності. Я виправив деякі незначні помилки і передав програму своїм дівчатам. Потім я помітив, що в черзі нудиться блідий і наляканий бухгалтер рибзаводу. Йому було страшно і незатишно, і я відразу прийняв його.
— Та незручно якось, — бурмотів він, і боязко косився на дублів. — Он товариші чекають, раніше за мене прийшли…