В лісі ні звуку, тільки чути легкий шелест снігу, що падає на дерева. Ще вдень почав іти цей дрібний сніжок, припорошуючи гілки крижаним мохом, вкриваючи сухе листя заростей легким срібним покровом, розстилаючи по дорогах величезний м'який білий килим, від якого ще більше поглиблювалась безмежна тиша цього океану дерев.
Біля дверей лісової сторожки молода жінка, засукавши рукава, рубала сокирою дрова на камені. Це була висока, ставна й дужа дочка лісу — дочка і дружина лісників.
З дому почувся голос:
— Ми сьогодні ввечері самі, Бертіно, іди додому, вже зовсім смеркло, а в лісі, мабуть, никають пруссаки й вовки.
Розколюючи поліно сильними змахами, від яких напружувались її груди, лісничиха відповіла:
— Я скінчила, мамо. Іду, іду, не бійся, ще видно.
Потім вона внесла хмиз і дрова, склала їх біля печі, вийшла ще раз, їй об зачинити віконниці, величезні віконниці з цільного дуба, і, повернувшись нарешті, засунула двері важкими засувками.
Коло печі пряла її мати, зморшкувата стара, яку роки зробили полохливою.
— Не люблю я, коли батька нема дома, — сказала вона, — чого варті дві жінки!
Молода відповіла:
— О, я в усякому разі пристрелю вовка чи пруссака! І вона поглядом вказала на великий револьвер, що висів над вогнищем.
Чоловіка її було взято в армію з початку прусської навали, і жінки лишились самі з батьком, старим лісником Нікола Пішоном, на прізвисько Ходуля, а він уперто відмовлявся покинути дім і оселитись у місті.
Найближче місто було Ретель, старовинна фортеця на скелі. Це було місто патріотів: жителі його вирішили чинити опір загарбникам, замкнутись у місті й витримати облогу, ідучи за історичною традицією. Вже двічі — при Генріху IV і при Людовіку XIV — городяни Ретеля прославились героїчною обороною. І на цей раз вони зроблять, хай йому чорт, так само, або їх спалять у мурах фортеці.
Отже, вони придбали гармати й рушниці, спорядили ополчення, сформували батальйони й роти і цілими днями навчались на кріпосному плацу. Всі вони — булочники, бакалійники, м'ясники, нотаріуси, адвокати, столяри, книгарі й навіть аптекарі маневрували по черзі в певні години під командуванням пана Лавіня, драгунського офіцера у відставці, тепер власника галантерійної крамниці, що одружився з дочкою пана Раводана-старшого і успадкував його діло.
Пан Лавінь дістав звання коменданта фортеці і, оскільки вся молодь пішла в армію, він завербував усіх громадян, що лишились, і вони почали готуватись до оборони. Товстуни ходили по вулицях не інакше, як швидким кроком, щоб хоч трохи позбутися жиру і укріпити дихання, кволі тягали важкі речі, щоб зміцнити мускули.
Всі чекали пруссаків. Але пруссаки не показувались, хоч і були недалеко; вже двічі їхні розвідники пробирались лісом аж до сторожки лісника Нікола Пішона, на прізвисько Ходуля.
Старий лісник, спритний, мов той лис, прибігав попередити про це городян. Гармати були наведені, але ворог не з'являвся.
Будинок Ходулі правив за передовий пост в Авелінському лісі. Старий двічі на тиждень ходив по продукти й приносив міським жителям усі новини.
Того дня він пішов оповістити, що невеличкий загін німецької піхоти зупинився в нього позавчора близько другої години і майже негайно вирушив кудись. Унтер-офіцер, що командував загоном, розмовляв по-французьки.
Ідучи з дому, старий, із страху перед вовками, які починали лютувати, брав з собою обох своїх собак, двох вовкодавів з лев'ячою пащею, а жінкам наказував добре замикатись у хаті, як тільки смеркне.
Молода нічого не боялась, а стара завжди тремтіла й повторювала:
— Добром це не кінчиться, ось побачите, добром не кінчиться.
Цього вечора вона тривожилась більше, ніж звичайно.
— Не знаєш, коли батько прийде? — спитала вона.
— Ну, напевно, не раніше одинадцятої. Він завжди пізно повертається, коли обідає в коменданта.
Молода жінка тільки що почепила казанок над вогнем, щоб зварити юшку; і раптом вона завмерла, прислухаючись до неясного шуму, що долинав крізь димохід.
Вона прошепотіла:
— В лісі хтось ходить... чоловік сім-вісім, не менше.
Мати, перелякана, спинила прядку й забелькотіла:
— О боже мій, а батька нема!
Не встигла вона договорити, як два сильні удари струснули двері.
Жінки не озивались, і гучний гортанний голос крикнув:
— Фідчиняти!
Після паузи той же голос повторив:
— Фідчиніть, інакше я ламаю твері.
Тоді Бертіна сунула в кишеню спідниці великий револьвер, що висів над вогнищем, і, притуливши вухо до дверей, спитала:
— Хто там?
— Я єсть той самий сагін, що фже був.
— Чого вам треба? — провадила далі молода жінка.
— Я саблукав з мій загін ще зранку. Фідчиніть, бо я ламаю твері.
Лісничисі нічого не лишалось, як відсунути засув. Прочинивши двері, вона побачила в білому сніжному відблиску шестеро чоловік, шестеро прусських солдатів, тих самих, що приходили позавчора.
Вона спитала рішучим тоном:
— Чого вам треба в таку пору?
Унтер-офіцер повторив:
— Я саблукав, совсім саблукав, я впізнав ваш будинок, я нічого не мав їсти зранку, мій сагін теж.
Бертіна заперечила:
— Ми з матір'ю самі в хаті.
Солдат, що здавався непоганою людиною, відповів:
— Нічого. Я вас не буду крифдити, тільки фи нам дасте їсти. Ми фмираємо з голоду і фтоми.
Лісничиха посторонилася.
— Заходьте, — сказала вона.
Солдати увійшли. Вони були запорошені снігом, а на касках у них був такий товстий пухнастий шар снігу, що вони нагадували тістечка із збитими вершками; вони мали змучений, стомлений вигляд.
Молода жінка вказала на дерев'яні лави по обидва боки стола.
— Сідайте, — сказала вона. — Я вам зварю юшку. Видно, ви зовсім знесилились.
І вона засунула двері, підлила води в казанок, вкинула масла й картоплі, зняла з гачка над вогнищем шмат сала, відрізала половину і теж вкинула в юшку.
Шестеро солдатів стежили голодними очима за кожним її рухом. Рушниці й каски вони склали в кутку й тепер сиділи й чекали, наче слухняні діти на шкільній лаві.
Мати взялася знов за пряжу, щохвилини розгублено зиркаючи на солдатів-загарбників.
Чути було тільки тихе гудіння прядки, потріскування вогню й булькотіння закипаючої води.
Але раптом усі здригнулись від якогось дивного звуку за дверима, схожого на хрипке дихання і хропіння звіра.