Покровитель

Гі де Мопассан

Він ніколи й не мріяв про таку блискучу кар'єру. Син провінціального судового виконавця, Жан Марен приїхав у Париж, як безліч інших, щоб пройти курс юридичних наук в Латинському кварталі. В різних пивних, які він ретельно по черзі відвідував, він здружився з кількома балакунами-студентами, що любили поговорити про політику за кухлем пива. Він захоплювався ними, уперто ходив за ними з кафе до кафе, навіть платив за них, коли у нього бували гроші.

Потім він став адвокатом і почав вести справи, які звичайно програвав. Але от якось уранці він дізнався з газет, що один з його колишніх приятелів по Латинському кварталу обраний депутатом.

Він знову став його вірним псом, другом з числа тих, на кого звалюють неприємні доручення й клопоти, за ким посилають, коли є в тому потреба, і з ким взагалі не церемоняться. Але трапилось так, що завдяки парламентській інтризі депутат став міністром; а через шість місяців Жан Марен був призначений державним радником.

Спершу його охопила така гордість, що він зовсім втратив розум. Він ходив вулицями, щоб показати себе, немовби з самого його вигляду можна було догадатись про його високе звання. З самих незначних приводів він умудрявся говорити торговцям, у яких що-небудь купував, продавцям газет і навіть візникам:

— Я, як державний радник...

Згодом, як наслідок його високого становища, як професіональна неминучість, як обов'язок впливової і великодушної людини, у нього виникла владна потреба протегувати. Всім на світі пропонував він з незвичайною щедрістю свою підтримку, користуючись кожною нагодою.

Зустрівши де-небудь на бульварі знайомого, він підходив до нього з захопленим виглядом, потискував йому руки, питався про здоров'я, потім, не дожидаючи запитань, заявляв:

— Знаєте, адже я державний радник і я весь до ваших послуг. Якщо я можу бути вам чим-небудь корисним, розраховуйте на мене без будь-яких церемоній. У моєму становищі можна багато чого зробити.

І він заходив з приятелем, що зустрівся йому, в кафе, просив принести перо, чорнило і аркуш поштового паперу — "Один тільки аркуш, голубчику, мені треба написати рекомендаційного листа".

І він писав такі рекомендаційні листи по десять, двадцять, п'ятдесят на день. Він писав їх в Американському кафе, у Біньйона, у Тортоні, у Мезон Доре, в кафе Ріш, в Ельдера, в Англійському кафе, в Неаполітанському — скрізь, скрізь. Він писав усім чиновникам республіки, починаючи з мирових суддів і кінчаючи міністрами. І він був щасливий, цілком щасливий.

Одного ранку, коли він вийшов з дому і попрямував у Державну раду, почав накрапати дощ. Він хотів було найняти фіакр, але роздумав і пішов пішки.

Дощ дедалі дужчав, заливав тротуари, затопив брук. Пан Марен змушений був сховатися в під'їзді. Там уже стояв якийсь священик, старий, сивоволосий. До того як стати державним радником, пан Марен недолюблював духовенство. Але з того часу, як один кардинал чемно попросив у нього поради в одній заплутаній справі, він почав ставитися до церкви з повагою. Дощ лив як із відра, і, рятуючись від бризок, обидва відступили в глиб під'їзду, до швейцарської. Пан Марен, якому так і кортіло, як завжди, поговорити і похвастати, сказав:

— Яка паскудна погода, пане абат!

Старий священик кивнув головою:

— О так, пане, і особливо це неприємно для тих, хто приїжджає в Париж всього на кілька днів.

— А, ви з провінції?

— Так, пане, я тут тільки проїздом.

— Справді, це дуже неприємно — приїхати в столицю на кілька днів і попасти в дощі. А ми, чиновники, живемо тут цілий рік, і нас це мало турбує.

Абат не відповів. Він дивився на вулицю — злива стихала. Нарешті, наважившись, він підібрав сутану, як жінки підбирають сукні, переходячи струмок.

Пан Марен, бачачи, що він збирається йти, вигукнув:

— Ви промокнете наскрізь, пане абат. Підождіть ще кілька хвилин, дощ зараз перестане.

Старий нерішуче зупинився, потім сказав:

— Бачите, я дуже поспішаю. У мене важливе побачення.

Пан Марен був сповнений співчуття:

— Але ви промокнете до нитки. Дозвольте спитати, в який бік вам іти?

Кюре, здавалося, завагався, потім відповів:

— Я йду в напрямі Пале-Ройялю.

— В такому разі, пане абат, дозвольте запропонувати вам мій зонтик. Я йду в Державну раду. Я державний радник.

Старий священик звів очі, глянув на сусіда і сказав:

— Щиро дякую вам, пане, і залюбки приймаю вашу пропозицію.

Тоді пан Марен взяв старого під руку і потяг його. Він керував ним, стежив за ним, радив:

— Обережніше, тут канава, пане абат. Особливо бережіться екіпажів; колеса екіпажів іноді забризкують грязюкою з ніг до голови. Остерігайтесь пішоходів з зонтиками. Нема нічого небезпечнішого для очей, як гострі спиці зонтиків. Особливо нестерпні жінки: вони ні на що не звертають уваги і завжди, в дощ і спеку, тикають вам спицями своїх зонтиків прямо в обличчя. Та й взагалі вони ні з ким не рахуються. Можна подумати, що все місто належить їм. Вони панують на тротуарах і на бруку. Я особисто вважаю, що жіноче виховання у нас дуже занедбане.

І пан Марен зареготав.

Кюре мовчав. Він ішов, трохи згорбившись, старанно вибираючи, куди ступити, щоб не забруднити ні взуття, ні сутани.

Пан Марен вів далі:

— Ви, мабуть, приїхали в Париж трохи розважитись?

Старий відповів:

— Ні, у мене є справа.

— А! І важлива справа? Дозвольте запитати, в чому вона полягає? Якщо я можу бути вам корисним, я цілком до ваших послуг.

Кюре, здавалось, збентежився. Він пробурмотів:

— О, це невеличка справа особистого характеру. Маленьке непорозуміння... з епіскопом. Вам це не буде цікаво. Це... це справа внутрішня... суто церковна.

Пан Марен намагався прислужитися.

— Але ж Державна рада якраз займається цими справами. В такому разі, розраховуйте на мене.

— Так, пане, в Державну раду я саме і йду. Ви безмірно добрі. Мені треба побачитися з паном Лерепером і паном Савоном, а можливо, також і з паном Петіпа.

Пан Марен різко зупинився.

— Але ж це мої друзі, пане абат, мої найкращі друзі, чудові товариші, прекрасні люди! Я дам вам рекомендації до всіх трьох — і найгарячіші рекомендації, звіртесь на мене.

Кюре не знав, як дякувати, розсипався пробаченнями, белькотів слова подяки.