Полонені

Сторінка 2 з 3

Гі де Мопассан

Німецький унтер-офіцер кинувся до рушниць. Лісничиха жестом спинила його й сказала, усміхаючись:

— Це вовки, вони, як ви, теж никають голодні.

Німець не повірив і схотів глянути, але як тільки двері прочинились, він побачив двох великих сірих звірів, що тікали поспішною розмашистою риссю.

Унтер-офіцер вернувся на місце, пробурмотівши:

— Я не хотів повірити.

І став чекати юшки.

Вони жадібно накинулись на неї, їли, роззявляючи роти по самі вуха, щоб з'їсти якнайбільше, їх круглі очі вирячувались, а в горлі булькотіло, наче в ринві.

Жінки мовчки дивились, як швидко ворушаться руді бороди й картоплини наче провалюються у ці рухливі зарослі.

Потім німці схотіли пити, і лісничиха спустилась у погріб націдити їм сидру. В погребі вона загаялась. Це було невелике склеписте підземелля, що, за переказом, правило під час революції за тюрму й тайник. Спускались туди вузенькими покрученими сходами через люк у кутку кухні.

Бертіна повернулась, посміюючись єхидно, посміюючись сама до себе. Вона подала німцям глек сидру. Потім повечеряла сама з матір'ю на другому кінці кухні.

Солдати наїлись і задрімали, сидячи коло стола. Час від часу хто-небудь із шістьох стукався лобом об дошку стола, і прокинувшись, випростувався.

Бертіна сказала унтер-офіцерові:

— Лягайте біля вогню, либонь і на шістьох місця вистачить. А ми з мамою підемо до себе в кімнату нагору.

І обидві жінки піднялись на горішній поверх. Чути було, як вони замкнулись на ключ, потім ходили по кімнаті деякий час, нарешті, затихли.

Пруссаки простяглись на підлозі, ногами до вогню, підклавши під голови скатки, і скоро всі шестеро захропіли на шість різних голосів, хто дискантом, хто басом, але всі однаково протяжно й оглушливо.

Спали вони, мабуть, уже давно, коли пролунав постріл, і такий гучний, наче стріляли в стіну будинку. Солдати вмить схопились, але тут знов прогриміли два постріли, а за ними ще три.

Двері нагорі розчинилися навстіж, і показалась лісничиха, боса, в сорочці й нижній спідниці, перелякана, з свічкою в руці. Вона пробелькотіла:

— Це французи, чоловіка з двісті, не менше. Вони підпалять будинок, якщо застануть вас тут. Швидше лізьте в погріб, тільки не галасуйте. Якщо будете галасувати, ми пропали.

Унтер-офіцер розгублено прошепотів:

— Ми сгодні, ми сгодні. Де ми пофинні спускатись?

Жінка поквапливо відкрила вузький квадратний люк, і шестеро німців один за одним спустились покрученими сходами в підземелля, задкуючи й намацуючи ногою сходи.

Але як тільки сховався останній шишак, Бертіна захлопнула важку дубову ляду, товсту, мов стіна, міцну, як сталь, прикріплену на шарнірах, двічі повернула ключ у величезному тюремному замку і засміялась беззвучним торжествуючим сміхом, з шаленим бажанням піти в танок над головами полонених.

Вони не ворушились, спіймані в міцний кам'яний мішок, куди повітря проходило тільки через заґратований душник.

Бертіна, не гаючись, знов роздмухала вогонь і почепила казанок, щоб підварити юшки, бурмочучи:

— Батько буде стомлений цю ніч.

Потім вона сіла й стала чекати. Чути було тільки дзвінкий маятник, що рівномірно цокав серед тиші.

Час від часу молода жінка кидала на стрілки годинника нетерплячий погляд, що наче говорив:

— Чого вони так повзуть?

Але незабаром їй почулось, що під ногами в неї шепочуться. З-під цегляного склепіння чувся невиразний гомін. Пруссаки, очевидно, догадались, що їх обдурили, і унтер-офіцер піднявся покрученими сходами й забарабанив кулаком об ляду.

— Фідчиніть! — загорлав він.

Вона підвелась, підійшла ближче й опитала, перекривлюючи його:

— Чого фи хотіли?

— Фідчиніть!

— Я не фідчиню.

Німець скаженів.

— Фідчиніть, інакше я филамаю твері!

Вона засміялась:

— Ламай, ламай, голубе!

І він почав грюкати прикладом рушниці в дубову ляду над головою. Але така ляда не піддалася б і тарану.

Лісничиха почула, що німеиь спускається. Потім піднімались один по одному солдати, пробували свою силу й міцність запору.

Але вирішивши, мабуть, що всі спроби марні, вони спустились у погріб і знов стали радитись. Жінка спочатку прислухалась до них, потім відчинила надвірні двері й стала вслухатися в пітьму.

До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливськи, і майже одразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й придержала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили.

— Гей-гей, батьку!

— Рей-гей, Бертіно! — відповів голос здалеку. Вона трохи почекала, потім знов крикнула:

— Гей-гей, батьку!

— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.

Лісничиха вела далі:

— Не йди повз душник. В погребі пруссаки.

Ліворуч між двома деревами раптом виринула висока постать старого. Він стривожено спитав:

— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?

Молода жінка засміялась:

— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, я їх посадила в холодочок у погріб.

І вона розповіла все спочатку: як налякала німців пострілами й замкнула в погребі.

Старик, все ще хмурячись, спитав:

— Що ж ти хочеш, щоб я тепер робив?

— Іди, приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!

Тут і старий Пішон усміхнувся:

— Справді, зрадіє.

Дочка сказала:

— Ось юшка, поїж та йди швидше.

Старий сів за стіл і почав їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски юшки для собак.

Почувши голоси, німці замовкли.

Через чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала ждати.

Полонені знов заметушились. Тепер вони кричали, кликали невгаваючи, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду.

Трохи згодом вони почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, якщо якийсь німецький загін проходитиме поблизу.

Лісничиха наче завмерла; але весь цей шум хвилював, дратував її. Несамовита лють піднімалась у ній. Їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Нетерпіння її зростало, вона не спускала очей з годинника, рахуючи хвилини.

Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає про все, що трапилось, панові Лавіню, той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дроб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, захекані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають маршовим кроком до приміщення коменданта.