Молодиця шепотом сказала:
— Ви мене не пізнали, моя люба панночко, але я вас ніколи не забуду. Ви були для мене янгол, як я колись нездужала. Як мені вас, моя панночко, щиро жаль. Краще б вам не жити...
І молодиця залилася сльозами, оглядаючись за-єдно на двері, чи хто не підслуховує.
— Ваш батько лютий, мов той звір. Відколи ви поїхали, місця найти собі не може, ніхто до нього приступу не має. А відтоді, як хотів, було, вас відбити й стільки людей утратив, то став іще лютіший. Проклинає вас і всіх. Аж страшно. Оленка спитала:
— А той... що до мене сватався... не приїздив більше?
— Ніхто його від того часу не бачив. Але гайдуки казали, що як від'їздив, то з паном нашим сварився за якісь гроші...
Оленка зрозуміла, в чому справа. Нараз почулися в сінях важкі кроки. Молодиця шепнула з ляком:
— їде пан! — і взялася запопадливо порядкувати. У Оленки перестало битися серце.
Прожогом відчинилися двері. На порозі стояв грізний пан Крушвіцький. Дивився на неї дико. Оленка не витримала погляду батька: він іще ніколи так грізно на неї не дивився. Присіла на стільці й закрила очі долонями.
— То це ти так вітаєш батька, ти, повіє! Вуличниця! Оленка стрепенулась. В неї прокинулася дівоча
честь на таку страшну зневагу. Кров ударила їй до голови, у вухах зашуміло, перед очима почали бігати чорні плями. Вона нараз уся випростувалася, тупнула ногою й крикнула сильним голосом:
— Не смій мене зневажати! Краще скажи своїм посіпакам відрубати мені голову! Я подякую тобі за те, бо тоді скінчиться вже моя важка мука.
— Ти так — до батька!.. — крикнув Крушвіцький.
— Не батько ти мені, а кат лютий! Не за мною ти побивався, а за тим, щоб не треба було віддавати грошей, які взяв за мене, тому горбатому чортові.
Вона кричала якимсь страшним, не своїм голосом. Не тямила, що з нею діється й де вона. Бачила лише перед собою найбільшого свойого ворога.
Крушвіцький не стямився: він не пізнав колишньої лагідної овечки-Оленки. Перед ним стояла дозріла жінка. Він заскреготав із люті зубами й прискочив до дівчини з піднесеним кулаком.
— Так! Так буде найкраще! — скрикнула Оленка й надставила під його кулак свою голівку.— На, бий, клятий кате,— це саме на тебе похоже...
Молодиця, що стояла в кутку, побачивши, що пан хоче Оленку вдарити, прискочила, станула між батьком і донькою й заступила своїм тілом Оленку. Важкий кулак упав на голову молодиці. Вона йокну-ла й сливе не впала, та пан схопив її за плечі й викинув до сіней.
Це його трохи заспокоїло. Він сів на стілець, важко дишучи. Нараз він пізнав, що тепер грозьбою нічого з донькою не вдіє. Він змінив тон:
— Як ти, дочко, нерозважно зробила! Кілько сорому на мою стару голову нанесла. Я ж лише добра тобі бажав. Я хотів, щоб ти була щаслива.
— Не я на вас сорому нанесла, а ви самі, продаючи мене за гроші тій почварі препоганій, за котру й малпа не хотіла б вийти заміж!
Крушвіцький замовк. Перед ним стояла зовсім інша людина. Розум почав у нього перемагати його лютощі. Він уперше в житті стрінувся з таким великим упором дочки. Хто її так підцькував? Він був певен, що як виганьбить, то вона впаде йому з плачем у ноги й проситиме вибачення за свій нерозважний крок.. А перед ним станула вона, мов поранена льви-ця, з вогнем в очах, готова скочити йому до очей...
Та Оленка вичерпала своїм виступом усю свою енергію до кінця. Вона почула, що її всі сили кидають. Присіла біля стола й обняла руками голову, яка розривалася під напором хвиль крові. Вона б була найкраще заридала, але почула, що з її очей не добувається ні одна сльозина. Всі від гарячки повисихали. Вона знала, що як батько ще раз на неї нападе, то вона впаде зламана, нездатна до жодного опору.
Але Крушвіцький цього не зробив. Він подався до дверей.
— Розгостися, Оленко,— зараз прийде Параня й принесе тобі їсти. І вийшов.
Оленка не вірила його лагідності. Вона догадувалася, що це якась штучка, щоб її погубити.
Крушвіцький пішов до своєї кімнати й почав писати листа до вродженого пана Матвія Пшитоцького.
"Вельможний милостивий пане-брате! Звіщаю Вашмосці любу новину, що панна Олена Крушвіцька добровільно вернулася сьогодні під батьківську стріху такою самою, якою від мене від'їхала. Пан Станис-лав Кричевський був такий благородний, що не захотів вінчатися без мого дозволу, а пан Пшилуцький на моє прохання прислав Оленку додому своїм повозом. Був би це зробив давніше, тільки що Оленка небезпечно занедужала й довго перележала на гостру гарячку. Так, отже, тепер усе в порядку — ми можемо наші вимріяні плани перевести в діло. Дожидаю приїзду Вашмосці якнайшвидше".
Недовго треба було чекати відповіді. Той самий післанець привіз той самий лист, де на другій сторінці була дописка власною рукою пана Пшитоцького, гербу Погонь: "Поцілуй, вашмосць, пса в ніс, а гроші таки віддай!"
Така відповідь страшно Крушвіцького розлютила. Треба було віддавати гроші... Але холодний розум піддавав інші думки. Віддати? А хто ж тут зірвав умову? Дочку він дає, а Пшитоцький не хоче. Тут і turpis causa не потрібна. А щоб горбань спромігся на заїзд, нічого боятися...
А всьому винен той препоганий шляхетчик Кри-чевськийі Дівчині закрутив голову й добру партію відбив. Ех! Якби так дістати його у свої руки! Не вийшов би він живий! І сто гетьманів нічого б йому не помогло. Дівчина втратила б надію на нього, була б податливіша. Може, горбань відпав би раз на все. Але на такий ласий шматочок найдеться не один — може, трохи дешевіший, але знайдеться, що гаманець свій розкриє. Тільки ж треба Кричевського позбутися. Як довідається, що Оленка в моїх руках, то прилетить сюди, а тоді...
Крушвіцького здавна мучило божевілля, грошове божевілля. У парку мав одно потаємне місце. Майстрів спровадив аж із Кракова до будови криївки, пильнував увесь час, щоб із ніким не стрічалися, й своїми возами відвозив їх до Кракова. Вони вимурували зараз під каплицею, де лежала домовина його покійної жінки, льох, і туди він казав тим самим майстрам перенести доволі великі скрині, сильно ковані залізом. Він числився з тим, що забобонний люд не зважиться заходити у склеплений гріб, бо, мовляв, покійниця не дарувала б їм того. Туди заходив він у хвилинах найбільшого смутку, невдач та пригноблення. Тут засвічував кілька свічок, відмикав великим ключем одну скриню, де лежали гроші в золотих штабах та дорогі самоцвіти. На вид того багатства випогоджувалося лице скуп'яги, вигладжувалися зморшки на обличчі, появлялася весела усмішка. Він забував про всяке горе, якого зазнав там, на землі. Тут був його рай. Сідав на кріслі перед скринею, вибирав одну штуку по одній, гладив, пестив. Складав гроші в купу, потрясав ними перед вухом, любувався їх металевим звуком.