— Дякую.
Баба пішла, а Богдан втиснувся між хлопців і не одразу помітив, що долучився до стихійної виставки взуття та шмаття, навезеного у село, мабуть, тими, хто йому нещодавно плескав... А дівчина з виду нічого. Засмагла... Він ще ніколи не гладив дівочої шкіри, а ці ноги... Невже коли-небудь він покладе руку на таке гладеньке, без жодного сліду м'язів, диво? Од одного погляду на них не те що штангу, стіну розвалив би. Та й від усього тіла дівчини струмувала пещеність, яка не соромилась свого призначення і одверто його виказувала. їхні з класу, хоч би як себе обтягували, не діяли на нього отак ні разу. Напевне, їм ще невтямки те, що знає і про що підсвідомо щосекунди пам'ятає така дівчина. Створена для любові, яку всіляко гудять. І він її соромиться, хоч думає про неї щодня. А сьогодні — з почуттями, слів для яких ще не знав. Тільки чув їх у собі. Таку б дівчину він не просто пригортав, а носив на руках, і коли б притискав до себе, то обережно і ніжно-ніжно...
— Бодю, ти бачив, які ножиська в тої полячки?
— Мені було не до них.— Він мимовільно поморщився і спробував звестися, але Місько його притримав.
— Слухай, а як ти їх через себе перекидаєш?
— Кого?
— Тих, хто на тебе пре.
— На полі? Ловлю на рух. Але головне — стойка.
— Яка?
— Колись покажу...— Богдан сперся на Міська і встав.— Якщо він іде на тебе грудьми, треба згрупуватися і ловити його на відриві од землі. Тоді він сам себе кидає. Так само, як у боротьбі.
— А ти — боровся?
— Ні.
— А де ж таку шию накачав?
— Сама накачалася. Є спеціальні вправи. Про культуризм чув?
— Ти про отаких? — Місько виставив підборіддя вперед і натужився, аби на грудях і зігнутих руках напнулися благенькі м'язи. Його зі сміхом штурхнули у живіт, попередивши, що так можна... Передчуваючи, якою досконалою на подібний "жарт" буде відповідь, Богдан удав, ніби його зацікавила афіша (крім магазину, у цьому двоповерховому будинку було кафе з назвою їхнього села та кінозал); спроквола відійшов на безпечну для вух відстань і разів зо п'ять пробіг очима назву вечірнього сеансу.
"Холодне літо 53-го" він уже дивився і досі пам'ятав, яким після цієї стрічки їхав з "Русі" ображеним. Найперше на школу, яка подібну правду (невже вчителі це робили свідомо?) од них не те, що приховувала, а вдавала, ніби її не існує зовсім. Хто ж годі і для чого бреше: газети чи класна керівничка, якій що з прочитаного не принеси — все звалює на чиїсь помилки. Тоді, виходить, що й Міська з отими хлопцями теж можна назвати помилкою: в школі на таких не вчать. А де ж тоді вчать? На вулиці? А хто саме? Де вони, ті люди, які можуть твердо заявити — не вір, хлопче, нікому, вір нам: ми знаємо те і те? Батько правильно каже: хто все знає, або удає, що знає,— то найбільші, сину, у світі дурні. Але хіба від того легше?..
— Що ти там вичитуєш, Бодю? Дискотека після кіно.
— Я так і зрозумів.
— Але ми збираємося на восьму. Де, Федьку? — Місько, недбало закинувши на плече сумку, підійшов і став поруч з Богданом, тим самим підкресливши, що відповідати треба обом лідерам команди.
— Де скажете. Можна в мене...
— Як, Бодю?
— Як собі хочете. Я пити не буду.
— Зовсім?
— Зовсім. Хіба посиджу...
— Тоді, Федьку, як тамтого разу: казьонка, по дві пляшки пепсі і на решту — цукерок. Тілько щоб були свіжі.
— А як Марійка кафе зачинить?
— Скажеш, голова просив. Вона, я бачив, крутилася в садку. Команда, повіддававши Федькові порожню тару, розбрелася
хто куди, не дуже-то поспішаючи переходити із статусу футболістів у розряд простих смертних; Богдан кілька разів спостеріг, як хлопці охоче зупинялися біля воріт зі святково одягненими дядьками і як ті через хвильку кидали навздогін йому довгі прицінливі погляди. Удома він наносив за хату повну балію води, добре викупався і ще з годину після того вимочував добрячий синець на правій нозі, та кісточка до вечора все одно підпухла. Довелося спеленати її клаптем тренувальної гуми і взуватися знову у кросівки: черевики такий сповиток у себе не приймали.
Баба, знаючи, що онук збирається на гулі, сама переглянула його сорочки і всі три випрасувала. А він одягнув простеньку бавовняну теніску і сірі у смужку штани, пошиті однокласником не дуже вправно, але за останньою модою — як шилося колись спіднє. Виглядав він в усьому цьому вже геть дорослим, хіба трохи втомленим — давалася взнаки форсована біганина, після якої тіло поважчало, хоч для стороннього ока виглядало набухлим не од крепатури, а од конячої сили.
У кафе Богдана зустріли мовчанкою, дали сісти і налили півсклянки "Столичної". Він вилив її Федькові, випив нахильці цілу пляшку "пепсі", непомітно роздивився і зрозумів причину тиші за здвоєним столом — команда була готова. Зачин хлопці зробили, видно з усього, ще з батьками, а зараз — відпочивали. Богдан повибирав з тарілок з цукерками те, що виготовлялось у Львові, хильнув іще "пепсі" і запитально глянув на Міська. Той — на Федька, який вилив у свою склянку те, що лишилось у пляшці, і поставив між тарілок іще одну. Це повторювалось двічі. Наостанок Місько пішов до буфетниці і приніс пляшку напівсухого шампанського. На коня, на якого лізти ніхто не схотів. Всі — хто як зміг — позводилися і вийшли у двір. Клубні двері вже були відчинені. Хлопці їх обминули — розбрелись по садку, а Богдан переступив поріг і став недалеко від входу, щоб вигнати спочатку із себе малого Бодю, який дивився на цей зал уперше. Проте одразу помітив масивну червону тумбу з коробкою "Ма-яка-232", чотири колонки (над сценою і на стінах залу). І несподівано багато дівчат, що стояли вздовж темних великих вікон, хизуючись хто вродою, а хто — вульгарно крикливим шматтям, од якого рябіло в очах. З першими звуками важкого року (Богдан упізнав запис групи "Діф Лепард") все прийшло в рух, дівчата згрудились у два великі кола, куди один за одним почали ввалюватися спочатку підлітки, а по хвильці парубота, що посунула за футболістами з вулиці, прихопивши кілька чоловіків років під сорок.
До кінця касети кола порідшали, і Богдан (малий Бодьо вже з нього втік) готовий був у котресь із них влитися, та в колонках зашелестіла перервана стрічка, і танці припинилися. Дівчата знову опинилися біля вікон, тільки цього разу вперемішку з кавалерами, які, важко дихаючи, заправляли сорочки і всі як один дивилися на завклуба, що чаклував біля магнітофона. Наступною касетою був "хардрок" групи "Рейнбоу"; Богдан ступив крок уперед, твердо вирішивши, що оце зараз пірне у натовп і там поступово освоїться, проте з місця не зрушив. Його зупинили очі високої й міцнотілої чорнявки, що ліниво погойдувалась у протилежному кінці залу, вимогливо випитуючи не когось, а його: "А ти що за один?" Богдан почервонів, посунувся непомітно назад, відчуваючи, як груди його тепліють і як у них десь глибоко-глибоко дає про себе знати щем зустрічі з упевненою у своїй всеможності красою. Яка ще не має ні імені, ні вловлених свідомістю ознак, а просто існує. Напрочуд близько і космічно далеко. Й існує не про нього, бо дівчину невдовзі заступив кремезний молодик у "варенках" і реглані, з яким вона у перерві пройшла повз Богдана, ще раз глянувши на хлопця так, наче той стояв їй на дорозі.