Збентежений цим ледь розгубленим її поглядом, хлопець по хвильці теж вийшов надвір. І краще б цього не робив: там голосно сварилися. Володар єдиного на увесв клуб джинсового реглана, помітивши Богдана, голос, щоправда, трохи стишив, але все одно хто хотів, чув його настирливе:
— Підемо, а потім прийдемо... Посидимо, поки нікого нема... Ти ж сама казала...
— Не хочу.
— Дурна ти, як пробка. Ще натанцюємося.
— Йди сам.
— Що мені там самому робити? Слухати, як старий хропе на всю хату?
— А мати?
— Мати в Бемів...
Пара сховалася за ріг, а на її місці виникла інша — виблискуючий напівголим черепом поляк (Богдан почув його благодушне: "А! Вшистко єдно...") і та сама, що дивилась футбол, полячка. Його вони, слава богу, не помітили. Чому "слава богу" хлопець і сам не знав. Очевидно, боявся, аби не вловили на його обличчі страждання, з яким думалось про чорняву красуню і те, заради чого її з дискотеки забрали.
Богдан звів очі на місяць, і йому здалося, що той йому підбадьорливо підморгнув. Мовляв, не журись, усе ще попереду, твоє щастя там, попід стінами тулиться... Він повернувся до клубу, пройшов набагато далі від місця, де стояв нещодавно, і спробував уважніше придивитися до дівчат свого віку. Пора б уже біля них повпадати. Пора б, але ще не прийшов для них час. Краще дочекатися тої, що не хотіла, вгледівши його, звідси виходити.
А чому все ж пішла — то її справа. Захоче — прийде сюди знову. А ні — зимніше в грудях не стане...
Хлопець повів плечима, пробуючи, як там його крепатура — може, разом із недавнім розпачем теж утекла? І зніяковіло вкляк: позаду говорили наче про нього. Ті ж голоси, що він чув удень. Хіба що чоловічий був басовитішим, густішим...
— Popatrz, ten facet, o którym ci mówiía. Miejscowy Blochin.
— Такі wprawny?
— Raczej nijaki. Ale to on te bramke streliî. Jamtez woîaîa niesamowicie. Widowisko niepowtarzalne — piîka razem z badylami a trawg. leci w brame.
— Cicho badz! Nie jestesmy w kawiarni.
— Boisz sie, ze usîysz^? Popatrz jakie maja^ twarzy. Möge przysiçgnac, sîowa ze swoish zapisów nie rozumiej^.
— Co, w kraju takich brak?
— No chyba, aie... 1 — Дівчина вловила швидкий Богданів погляд, глузливо примружилась і, уперто не знижуючи голосу, закінчила по-французьки: — ...ne sont pas si. On a maladroit enfilé galope tels que chevaux. Il voudrait mieux qu'ils dansent leur gopak...2
Богдан, накульгуючи, ступив кілька кроків уперед, аби не чути продовження тої балачки. Але тіло його не слухалося. Що в нім так вибухово, до струсу в голові і грудях, збунтувалося, зрозуміти за давкою злістю було годі. Як і те, в який спосіб серед цього гармидеру він почув, ніби той був поруч, батькове: "Сину! Нема кращих чи гірших народів і мов! Є лише пихаті і зневажені! Все залежить од рівня внутрішньої культури. Внутрішньої, втям це нарешті! Люби, що хочеш. Але не випихай із себе свого. Поважай його. Інакше перетворишся на шпекаючого чи шпрехаючо-го дикуна, який кожним чужим словом іюзстрілює рідне..." А з ним — і себе...
Хлопець зблід, діждався у танцях паузи і повільно наблизився до, судячи з усього, батька з донькою, що вмовкли і з робленою чемністю чекали,*що він скаже.
— Vous avez raison.— Голос його збився на рипливий дискант, що його Богдан вигнав з горла наступним реченням.— Ces danses sont apportées du marché aux puces. Même si j'en avais tiré du profit, je n'aurais jamais revendu ici ces déchets. Au cas ou je m'u serais même, je me croirais... markitante. A Г arriére-garde de la kulture de masse. Vous avez bien noté que celle — ci est parf out pareille. Donc, dans ce village, vous n'avez pas de quoi être fier. Chez vous, sûremert, non plus. Lâ-bas aussi, avant de proclamer quelque chose, très haut, il faut bien réfléchir. Ou bien je me trompe? 3 Старший і молода вислухали його, не змигнувши оком. Опісля розвернулися, помінялися навіщось місцями і зникли, наче їх у клубі не було. А до Богдана (він не помітив, коли навколо нього встигло згрудитися стільки молодших переважно хлопчаків і дівчат) протиснувся Місько і здивовано запитав:
— Ти що, вмієш по-польському?
— Не по-польському...— Дівча в ладненькому блакитному комбінезоні зміряло Міська з ніг до голови і перекривило його дурнуватий посміх.— Він французьким парляє.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю.— Дівча не втрималось і черконуло сірими очиськами по обпікаюче чорних Богданових.— А танцювати не вміє.
— Хто, Бодьо? Зараз побачиш.
Гурт розступився, дав їм обом дорогу, і якби Богдан читав зал так само, як поле, і бачив спиною, то не накульгував би, а тримався рівно. Як і личить парубкові, яким його подумки мала захекана висока дівчина, що пантрувала його од дверей і з нетерпінням чекала, коли той магнітофон загримить знову. Щоб у клуб не донеслося ображено-п'яне:
— Послєдній раз кажу! Або йдеш, або наб'ю вам обом морди. Чуєш?
Богдан почув. Що саме — розтлумачила йому до кінця за сніданням баба.
— Люди говорять, ти з Басовою цілий вечір терся?
— Тільки й усього?
Баба похитала головою і зітхнула.
— А Місько, що, за тебе бився?
— Його спитайте.
— А тому професорові ти що говорив?
— Те, що Місько Басовому зятеві. Про любов.
— Каролька казала: він тебе хвалив, коли їхав.— Баба пошукала онукових очей, аби дізнатися, чи стара не брехала. Однак Богданові очі не сказали їй нічого. Та й за такими синцями хіба щось роздивишся? Добре, хоч не його винуватять, а Міська.
Богдан обережно, щоб не тривожити підпухлу щелепу, надкушував хліб, сьорбав зелений борщ і на бабу більше не дивився. Нема про що розказувати: бійка як бійка. У Києві на дискотеках ще й не такі траплялися. Звісно, без нього; він хіба що дивився, як ні з того ні з сього кимось раптом гримає до паркету і починається...
Ним теж гримнуло. І теж несподівано; під кінець танців той, у "варенці", зайшов-таки до клубу, виждав, коли біля них з У лею стане вільніше і не дав навіть затулитися. Врізав як має бути. А далі все робилося само по собі. Звідкись виник Місько, повідпихав всіх, поміг звестися. І рушив на гурт, де заховався Ульчин наречений. Старші хлопці пробували Міська вговтати, та де там. Богдана здивувало, що школярі й допризовники посунули за Місь-ком теж. Пошкутильгав і він, розуміючи, що на якусь іншу поведінку права в нього вже немає — розпочалося парубкування справжнє. Потверджене і оцими синцями і вигуками, що зринають у пам'яті й досі: "Бодю! Тримайся!!!"