Так було завжди, так і з нею учинили.
А вона не могла цього збагнути. Тоді родителька заричала — загарчала — рідна їй, найрідніша! — зуби вишкірила — йди геть од нас! Ти вже не наша!
І вона змушена була піти. У страшну савану, де самотньому довго не протриматися. Треба було шукати чужу зграю двоногих, пильно уникаючи чотириногих, які загледівши її, неодмінно схоплять і розтерзають.
В савані бродили страшні звірі. Гострозубі. Із гострими кігтями. Це пізніше їх буде названо левами, тиграми, вовками, гієнами… Найстрашнішим був печерний ведмідь, носороги… Гострозубі зграями полювали в савані на бізонів, зубрів, коней, сайгаків, страусів. Траплялися двоногі, хижаки й двоногих хапали — лакомина! Двоногі тим часом теж полювали (у світі неодмінно хтось на когось полює, хтось когось їсть) — на антилопів чи павіанів, полювали за допомогою гострого каміння, рогів, кісток, дрюччя й загостреного паліччя… Гуртом нападали і часто здобували собі поживу. Добували свиней, дикобразів, маленьких коней і таких же верблюдів, добували птахів, гострими гачками ловили в озерах та ріках рибу. Ловили нелітаючих птахів, які, правда, швидко бігали — на них влаштовували сільця. Найжахливішим був шаблезубий тигр — він мав довгі й гострі ікла і неймовірну силу. Двоногі полювали, але й на двоногих теж полювали. І часто їх добували, адже вони не мали ані достатньої сили, ані гострих ікол чи таких же пазурів. Тому їх легко було схопити.
А одиноку двоногу й поготів.
Першу ніч вона й очей не стулила — трусилася в траві, слухаючи жахливі рики, чиїсь передсмертні крики, що ними всю ніч повнилася савана.
На ранок обережно, озираючись і лякаючись, піша далі, самотня й беззахисна. Довго б вона не протрималася, але їй негадано повезло. Як зійшло сонце й піднялося над головою, вона здибала таких же, як і сама — двоногих. Тільки із чужої зграї.
Але вони чомусь не схотіли приймати її до своєї зграї, погрозливо шкірили зуби, щось кричали, як вона підходила ближче та відмахувалися од неї передніми кінцівками, що означало: йди геть од нас, чужачко, ти нам не потрібна! Ще й кидали у неї палиці, груддя…
Але вона од них не йшла — не мала куди. Доки нову зграю знайде — якщо знайде, — її можуть розтерзати хижі звірі. І ближче не підходила — боялася. А тому трималася осторонь, не упускаючи їх із виду. Куди вони, туди й вона. Бони блукали понад річкою, шукаючи якого-небудь наїдку і вона за ними йшла, вони всідалися відпочивати чи десь у холодку передрімати і вона сідала оддалік і відпочивала, не спускаючи з них очей, аби не втратити їх. Надто боялася ночами. І страшно було самій спати вночі і лякалася, що вони перед світом, як її міцно запеленає сон, знімуться і кудись гайнуть і вона їх більше не знайде, але просипалася завчасно, першою, ще тільки-но в савані сіріло. Вони вирушали у свою безконечну мандрівку, і вона за ними мандрувала…
Так минуло кілька світлих днів. Чужаки почали звикати до присутності її, вже не так на неї кричали і більше не намагалися її відігнати.
Невдовзі — вона теж почала сміліти, — і ближче до них підійшла — голод позбавив її ляку— остраху та обережності. Вони убили якусь тварину і сіли їсти біля багаття, вона більше не могла терпіти голод, підійшла і вхопила собі шматок…
І чужаки її на прогнали.
Так вона зосталася в тій зграї. А по якомусь часі стала й членом їхнього стада, що звідтоді зробилося її новою сім’єю.
Зграя, до якої вона пристала, довго не затримувалася на одному місці. Хіба що доти, доки навколо вистачало дичини, А потім переходили на інше місце. Чоловіки добували м’ясо, а жінки збирали плоди, викопували копачками їстівне коріння. З уламків каменю виготовляли ножі (бо не мали гострих пазурів), скребачки. Озброєні були важким дрюччям, з довгих гілок, обпаливши їх у багатті, виготовляли списи, що ними можна було будь-кого проткнути.
Все у них робилося зграйно — і полювали, і самі захищалися гуртом. Разом мандрували, їли й відпочивали, одне одного на випадок лиха захищаючи. І підтримуючи в довгій дорозі, які не було ані кінця, ані краю. І виходило, що один стояв за всіх, а всі за одного — інакше у савані, повній хижаків, не вижити. Їй починало подобатися в новій зграї і вона вже не почувалася самотньою і покинутою, вигнаною у світ білий, адже в неї віднині була вже сім’я. Особливо їй подобався один мисливець із їхньої зграї, що на нього вона непомітно для самої себе вже накинула оком і вирішила віддатися тільки йому і тільки від нього народити маленьких двоногих…
Найкращим полювальником у їхній зграї був Зірке Око — він бачив у савані далі од усіх і бачив навіть те, чого інші не могли загледіти. Тож був у них найдобутливішим полювальником. А ще він мав міцні, довгі й прудкі ноги, тож бігав швидше за всіх — його ніхто не міг наздогнати, а він наздоганяв будь-кого.
Тож його так і звали: Зірке Око — Прудкі ноги. Він так прудко бігав, що доганяв у савані найпрудкіших кіз і скручував їм роги. Тому плем’я завади було із здобиччю.
Якось Зірке Око — Прудкі Ноги зненацька підійшов до неї на бівуаці і тицьнув їй квітку, що до того тримав її у себе за спиною в руці, відведеній назад.
Вона тоді була голодною, тож схопила квітку з наміром одразу ж її з’їсти. Як до того їла все, що потрапляло їй до рук. Але яскрава квітка виявилася зовсім — пхе! — не їстівною. Вона повертіла дарунок в руках, не відаючи, що з ним робити і для чого їй подарував ту квітку той, хто їй вже давно подобався і за ким вона потай зітхала. А Зірке Око — Прудкі Ноги стояв і наче аж захоплено, на неї дивився. Взагалі, Зірке Око — Прудкі Ноги їй таки подобався — це вона зайвий раз тоді переконалася і вона теж на нього задивлялася — чи в стійбищі, чи при мандрівках та на бівуаках. Він був високий і рівний, непосидючий та невгамовний. Це він подарував їй якось шкуру рудої лисиці, що сам же її й уполював. Її звідтоді в зграї почали звати Лисицею і нове ім’я їй подобалося. Зірке Око — Прудкі Ноги неодмінно повертався у стійбище із здобиччю — зайця вполює, дрофу, козу чи підсвинка або якихось там птахів, і незмінно давав їй ласі шматки. А ще приносив їй черепашки, разки зубів, аби вона прикрашала ними своє вбрання.