Погоня за вівцею

Сторінка 23 з 79

Харукі Муракамі

— Так закон вимагає, — сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

— Що ж тепер робити?

— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!

— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!

— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

— До готелю! — сказав я.

— Подорожуєте? — спитав літній водій.

— Ага…

— Уперше в наших краях?

— Удруге, — відповів я.

4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи "солті-доґ"

— Я привіз вам листа, — сказав я.

— Мені? — перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!

— Що, вам так здалося?

— Ага, — відповів я. Відповів — і зразу відчув, яку дурницю зробив.

Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.

— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.

— Саме так.

Вона відкашлялась і попросила вибачення.

— Тому що він ваш друг?

— Гадаю, що так.

— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?

В її словах справді-таки була логіка.

— Не знаю, — відповів я щиро.

— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?

І я цього не знав. Тож так і сказав їй: "Не знаю". Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.

— П'ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. — Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. — Надто багато змінюється за такий час…

— Авжеж.

— Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…

— Мені здається, я вас розумію, — сказав я.

Ми трохи помовчали. Цього разу першою заговорила вона.

— Коли востаннє ви з ним зустрічалися?

— Навесні, п'ять років тому. Саме перед тим, як він зник.

— І він вам щось сказав? Чому виїжджає з міста і таке інше…

— Нічого, — відповів я.

— Виходить, він зник, нікому не сказавши ні слова?

— Саме так.

— Ну і що ви тоді подумали?

— Про його втечу?

— Так.

Я підвівся на ліжку і сперся спиною об стіну.

— Що подумав?… Подумав, що повештається півроку по світі і вернеться назад. Бо я не вважав, що він здатний на щось довготривале…

— Однак він не повернувся.

— Ага.

Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.

— А де ви зупинилися? — спитала вона нарешті.

Я назвав готель.

— Завтра о п'ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?

— Прекрасно, — сказав я. — Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…

— Та нічого, я здогадаюся, — спокійно перебила вона мене і поклала трубку.

Я також поклав трубку — і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте "здогадаюся". Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.

Я заліз під душ, вимив голову після дощу й, обмотавши поперек рушником, сів дивитися по телевізору американський кінофільм про старий підводний човен. Його сюжет був жалюгідний: капітан та його перший помічник вічно гризлися між собою як кішка з собакою, а, крім того, на підводному човні, схожому на стару посудину, хтось став жертвою клаустрофобії. Однак врешті-решт усе скінчилося добре. Складалося враження, що коли так, то і війна — річ не така вже і погана. Незабаром, дивись, створять кінофільм, в якому під час ядерної війни людство загине, але кінець кінцем усе закінчиться якнайкраще.

Я вимкнув телевізор, пірнув у ліжко і вже через десять секунд спав міцним сном.

О п'ятій годині наступного дня дрібний дощ все ще сіявся. Такий дощ, який випадає, коли після чотирьох-п'яти погідних днів на початку літа люди починають думати, що сезон дощів, мабуть, закінчився. З вікна на восьмому поверсі я дивився на землю — чорну, мокру від вологи. Бачив, як на надземному швидкісному шосе із заходу на схід ледь-ледь рухається багатокілометровий ряд автомобілів. Придивився пильніше — і мені здалося, ніби вони потроху тануть під дощем. І справді — все в місті почало танути. Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто — воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам'ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.

На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.

Минула вже п'ята година, а знайома Пацюка не з'являлася. Знічев'я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.