— Так закон вимагає, — сказав чоловік.
Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.
— Що ж тепер робити?
— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!
— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!
— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.
Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.
Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.
— До готелю! — сказав я.
— Подорожуєте? — спитав літній водій.
— Ага…
— Уперше в наших краях?
— Удруге, — відповів я.
4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи "солті-доґ"
— Я привіз вам листа, — сказав я.
— Мені? — перепитала вона.
Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.
— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!
— Що, вам так здалося?
— Ага, — відповів я. Відповів — і зразу відчув, яку дурницю зробив.
Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.
— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.
— Саме так.
Вона відкашлялась і попросила вибачення.
— Тому що він ваш друг?
— Гадаю, що так.
— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?
В її словах справді-таки була логіка.
— Не знаю, — відповів я щиро.
— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?
І я цього не знав. Тож так і сказав їй: "Не знаю". Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.
— П'ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. — Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. — Надто багато змінюється за такий час…
— Авжеж.
— Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…
— Мені здається, я вас розумію, — сказав я.
Ми трохи помовчали. Цього разу першою заговорила вона.
— Коли востаннє ви з ним зустрічалися?
— Навесні, п'ять років тому. Саме перед тим, як він зник.
— І він вам щось сказав? Чому виїжджає з міста і таке інше…
— Нічого, — відповів я.
— Виходить, він зник, нікому не сказавши ні слова?
— Саме так.
— Ну і що ви тоді подумали?
— Про його втечу?
— Так.
Я підвівся на ліжку і сперся спиною об стіну.
— Що подумав?… Подумав, що повештається півроку по світі і вернеться назад. Бо я не вважав, що він здатний на щось довготривале…
— Однак він не повернувся.
— Ага.
Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.
— А де ви зупинилися? — спитала вона нарешті.
Я назвав готель.
— Завтра о п'ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?
— Прекрасно, — сказав я. — Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…
— Та нічого, я здогадаюся, — спокійно перебила вона мене і поклала трубку.
Я також поклав трубку — і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте "здогадаюся". Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.
Я заліз під душ, вимив голову після дощу й, обмотавши поперек рушником, сів дивитися по телевізору американський кінофільм про старий підводний човен. Його сюжет був жалюгідний: капітан та його перший помічник вічно гризлися між собою як кішка з собакою, а, крім того, на підводному човні, схожому на стару посудину, хтось став жертвою клаустрофобії. Однак врешті-решт усе скінчилося добре. Складалося враження, що коли так, то і війна — річ не така вже і погана. Незабаром, дивись, створять кінофільм, в якому під час ядерної війни людство загине, але кінець кінцем усе закінчиться якнайкраще.
Я вимкнув телевізор, пірнув у ліжко і вже через десять секунд спав міцним сном.
О п'ятій годині наступного дня дрібний дощ все ще сіявся. Такий дощ, який випадає, коли після чотирьох-п'яти погідних днів на початку літа люди починають думати, що сезон дощів, мабуть, закінчився. З вікна на восьмому поверсі я дивився на землю — чорну, мокру від вологи. Бачив, як на надземному швидкісному шосе із заходу на схід ледь-ледь рухається багатокілометровий ряд автомобілів. Придивився пильніше — і мені здалося, ніби вони потроху тануть під дощем. І справді — все в місті почало танути. Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто — воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам'ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.
На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.
Минула вже п'ята година, а знайома Пацюка не з'являлася. Знічев'я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.