Клеофас зачудувався. Сам бо студіював мудрість іюдейську, знав, як важко і старому віком дійти до ЇЇ глибини, а отже: такий молодий, а так знає всі ці книги галилейські. А як легко й просто висвітлює таємниці, що в них заплутувались і розгублювались різні реббі-навчителі.
Клеофас цілою істотою вбирав у себе слова зустрічного. Та навіяні Стефаносовими міркуваннями думки, мимоволі кучерявились, як прозорий дим, і застилали занавісою імли увагу. Не було сили вимотатись із них. То ж слова ці вливались у душу неокреслені, як прориваються крізь імлу струни весняного дощу. Душа ж, як іще не розкована від зимової дрімоти, приймає їх у своє — ще не прогріте — лоно, як пробуджену зелень осінніх посівів нового життя. Але ж пара могутніх крил — Надія й Радість — виростали зі серця. І підносили Клеофаса, як крилате сонце єгипетських храмів понад глибинами відвічних таємниць.
Кресало іскри й Стефаносове серце. Кидало їх снопами, розсипало вогненними зливами, аж за ними лише Б контурах проступила постать подорожнього. Здавалось: очі не бачуть, лише душа відчуває Його приявність. І думка мережала картину вогняною ниткою: — "Ось аж тепер зрозумілий стає символ шостикрилих
Серафимів гебрайського неба. Під вогнем повітряних крил зникає важке смертне тіло земської матерії..."
Могутній порив немов спалював Стефаносову істоту. Здавалося: ноги вже більше не торкаються білої куряви шляху, але ступають у безкраїх просторах садом золотосяйних зір, у якому й повітря повне радісної, неокресленої надії...
Не зчулись, що вже й Емаус вітав усіх трьох тихим шелестом передвечірнього подуву. Гасли золотисто-рожеві відблиски на селянських хатах, стерті блакитною рукою ночі.
Клеофас підніс очі на подорожнього. Чомусь стало дуже жаль, що ось-ось пітьма заступить його принадну постать, а мовчанка вип'є його премудрі слова, що падають на розхвильовану душу животворною росою. І мимоволі вирвалось із Клеофасових уст: — Залишись із нами... Вже вечоріє!
Промовив і урвав збентежений: не слушно це! Як насмілився, хоча б і проханням, накидати свою волю незнайомому зустрічному?! А тимчасом серце тремтіло дрібною хвилькою: — "А що, як таки залишиться?"
І він залишився.
Не хотілось заходити до душного людського житла, поринати в буденне дійсне життя. Тому, зайшовши до заїзду для подорожніх — ксенодохіюму, — де мали переслатись, попрохали вечерю на обплетеній ревою терасі. Звідтіля було видно в сад, де ще тьмяним сріблом мигтіли корони вузликуватих слив. При самій терасі великий фіґовик рухав широким лапастим листям, немов хотів притримати втікаюче світло. Але над його верховіттям уже розцвітали миготливі зорі.
Обмиті від їдкого пороху, струджені ноги мандрівників із приємністю простяглись на простих ложах сільського заїзду. Гості пили відпочинок і мовчання села за яким затужили в галасі великого міста. Тимчасом господар поставив на стіл свіжу воду, вино, кошик із п'ятьма білими пшеничними хлібцями. На столі вже стояла сільничка й тарілка зі солоними дрібними оливками, тими першими "весняними", що їх родять так гойно палестинські оливці дерева. Запах смаженої риби сповіщав здалека: — Вечеря готова!
Залишалось принести світильник, бо ж на терасі стало вже цілком темно. Тільки ще крізь виноградне листя просякала металево-зеленою блакиттю смуга незатемненого обрію, Плодячи світляним контуром постать подорожнього. Гість, що тепер був без плаща, підніс угору руку і простяг її над кошиком із хлібами, коли за його спиною об'явився каганчик, що його ніс господар із вечерою. Широкий рукав зробив рух, ніби крило. Чужинець благословив хлібець, розломив його надвоє й подав учням Ісусовим.
Клеофас швидко підвівся, тримаючи в руках пів-хлібця. Стефаносові сльози затремтіли в очах. Оба відчули цілком ясно й безсумнівно: — Хто ж, крім Учителя, міг зробити цей, такий знаний їм рух!
Але перед очима учнів був тільки високо піднесений світильник господаря заїзду. Місце подорожнього було порожне.
Учні мовчки поглянули один на одного. Тепер не потребували слів і висвітлень, бо ж кожний зрозумів погляд другого: — "В мент, коли втратили Вчителя, знайшли Його й пізнали в символі."
їх серця налилися радістю. Не була вона вже така імлиста й розпливчаста, як у дорозі сюди, чи як узагалі в мандрівках із Ним. Бо ж чи вони зрозуміли тоді, ким Він був, як ішов порошливим шляхом, поруч із ними і промовляв до них, як до рівних?...