Його особисте "сьогодні" тривожить і хвилює, Він побачить Чернишевського.
Він, Богдан Маркович, один із тисяч молодих людей на всій Русі великій з усіма її народами і племенами, для яких все свідоме життя було пов'язане з ім'ям Чернишевського, книга його стала священним дороговказом.
"А, певне, мені пощастило більше, ніж іншим,— усміхнувся сам собі Богдан.— Адже з дитинства я вже чув про нього, знав про нього. Це все мама... її друзі. В Італії, так, в Італії це ім'я повсякчас чулося в розмовах матері з Добролюбовим". Він, правда, тоді ще не дуже прислухався до їхніх розмов, він волів краще гасати з вуличними хлопча-ками-ровесниками.
Він пам'ятав, мама задоволено сказала: "Тепер я спокійна, мої твори друкуватимуть Добролюбов і Чернишевський". Те, що від друкування маминих творів залежить їхнє життя, Богдан розумів з самого малку, і Чернишевський ввижався йому головним там, у Петербурзі.
З Італії вони повернулись знову до Парижа, і, власне, він там виріс, бо з хлопчика став підлітком, майже дорослим, і багато чого він зрозумів раніше за своїх ровесників. Адже мама, ну й він, звичайно, приятелювали з багатьма поляками, що опинились у Парижі після повстання 1863 року, а дехто з них втік із в'язниць, заслання, приїздили люди з дорученнями від Герцена з Лондона. Хоч він був ще малим, коли приїхали за кордон, але ж він з матір'ю і батьком їздив у Лондон і добре пам'ятав Герцена, а з його дочкою стрічався і потім у Парижі і навіть танцював на "ялинці" у Тургенева! Люди, події, розмови —хіба минало все безслідно для цікавого, жвавого хлопця-підлітка? Він розумів, при ньому говорять не все, але хіба він сам не знав, що його вчитель математики Сахнов-ський — справжній революціонер, який втік з-під арешту в Росії і, можливо, від страти, що добрий приятель студент-медик Карл Бенні — брат Артура, який також вже сидів у в'язниці. А скільки юнаків поляків брали участь у повстанні! Він знав, що їхній родич Митя Писарєв сидить у Петропавловській фортеці, і в них удома почали все частіше й частіше згадувати Чернишевського. Казали — він також заарештований.
Богдан пам'ятав — хтось із молоді приніс журнал.
— Маріє Олександрівно! Друзі! Уявіть! В нашому "Современнике" надруковано роман Чернишевського!
— Як?! Адже він заточений у Петропавловську фортецю!
— Так, так, в Олексіївському равеліні! Уявіть, не знаємо, яким чудом-дивом написав там і зумів передати Некрасову, а той надрукував! Прочитайте! Та це не роман — це просто наш Новий завіт! Ми дістали на кілька днів. Він зветься — "Что делать?". Справді, він і вчить, "что делать".
Всі знайомі тільки й говорили про цей роман. Гаряче сперечалися, передавали з рук у руки. Тоді Богдан не зміг його прочитати, не встиг, але скільки наслухався!
І раптом повідомлення в "Колоколе", а потім хтось із приїжджих, чи зі слів очевидця, чи сам очевидець, схвильовано розповідав у них про "гражданську страту" Чернишевського. Богдан сидів тихо в куточку, і цілу ніч потім ввижалися хлопцеві площа, жандарми і прив'язаний до стовпа чоловік без шапки з темним хвилястим волоссям, з очима, які так дивилися, що кожному здавалося — саме на нього, і ці очі приголомшували не стражданням, не гнівом, а якимось неймовірним спокоєм.
— Він був надзвичайно спокійний і спокійно дивився на всіх,— так розповідав очевидець.
Вночі хлопець марив, прокидався, знову наче потопав у півсні, і все здавалося — дивиться йому в живі очі прив'язаний до стовпа, спокійно дивиться, немов не його шельмують, а в очах його така непохитна впевненість своєї правоти, що аж страшно стає його катам, і хлопцеві хочеться закричати, кинутись, розв'язувати, бити тих, хто прив'язав. Хлопець скрикував, метався, подушка була мокра від сліз. Навіть мама прокинулась.
— Що з тобою, Богдасику?
— Що? Я нічого! — Соромно було признаватися, адже він вважав себе дорослим, але по-дитячому думав: а чому ніхто не кричав? не кинувся бити? визволяти?
...А сам закричав і кинувся бити уже студентом.
Але до того ще був у його житті Митя Писарєв, а він, Богдан, уже не відриваючися, читав, відчував, переживав "Что делать?".
Митя Писарєв сидів в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці тоді ж, коли й Черни-шевський, і він також писав там свої надзвичайні статті, які молодь читала запоєм. Він був ще зовсім молодий — двадцять шість років було Писарєву, коли його звільнили, і вони стали жити разом у Петербурзі — мама, Митя і він, Богдан; то був для нього такий щасливий час!
Маму до Миті Богдан не ревнував, скоріше Митю до мами, бо він був закоханий у Митю, як закохуються підлітки в своїх старших друзів. Коли Богдан прочитав статтю Писарєва про роман Черни-шевського "Что делать?", він заявив йому, що цілком з ним згодний,— всі люди мусять працювати і любити свій труд, і дуже шкода, що статтю не назвали так, як надписав Митя, — "Мыслящий пролетариат", і він також хоче бути таким пролетарем. Мама була задоволена, що вони дружать, але тоді засміялася з його серйозного тону.
— А університет? — спитала вона.
— Коли станеться революція, всі пролетарі вчи-тимуться в університетах і працюватимуть. Адже так може бути? — спитав Богдан Писарєва.
Той не сміявся, він був справді радий, що юнакові подобалася його стаття, адже всі свої статті він писав від такого щирого серця!
— От тільки революція так одразу не настане, ти уважніше прочитай Чернишевського, її не купка людей вчинить, а весь народ повинен повстати, і його треба готувати до цього. А коли всі працюватимуть — не буде багатіїв і бідарів, не буде голодних і пригнічених, а всі багатства землі, науки, мистецтво будуть для всіх.
Богдан після писарєвської статті ще глибше зрозумів роман Чернишевського, і вчення соціалізму, і прагнення революціонерів.
Така раптова, безглузда загибель Миті... Він утонув, коли вони вдвох з Богданом купалися на відпочинку під Ригою... Потім університет. Звичайно, він зблизився із студентами найрадикальніших поглядів. От коли він і кричав і діяв.
Зараз тут, сидячи на лаві соборного подвір'я, Богдан усміхався. Може, то був його "зоряний час"—та перша велика демонстрація у Петербурзі коло Казанського собору, бо це ж тоді він кричав і кинувся бити, звичайно, не тих катів, що стояли на ешафоті Чернишевського, та хіба ж не такі знущалися з нього, великого страдника, що на той час вже понад дванадцять років конав на каторзі в Кадаївських руднях, в Олександрівському заводі, в "холодній могилі" — Вілюйську. І про нього палко промовляє студент Жорж Плеханов.