Хіба може коли забути Богдан той ранок, той день?
Скільки там зібралося молоді робітничої, студентської! Поліцейські нишкавки відразу відчули щось підозріле, коли перші групи прибулих замовили в соборі молебень за "раба божого Миколу", а з лав у лаву передавали навіть не дуже пошепки: "Молебень за Миколу Гавриловича Чернишевського". То байдуже, що більшість із них була невіруюча, цей молебень був як виклик уряду, як вияв обурення, протесту. А з усіх кінців Петербурга поспішали студенти різних інститутів, училищ, університету, Медичної академії, приєднувалася робітнича молодь.
— Ми відслужили молебень за здравіє Миколи Гавриловича й інших мучеників за народне діло,— безбоязно виголошує Жорж Плеханов.— Ми зібралися, щоб заявити тут перед усім Петербургом, перед усією Росією нашу цілковиту солідарність з людьми такими, як Чернишевський. Наше знамено — їхнє знамено! На ньому написано: "Земля і воля селянину і робітнику!" Ось воно! Хай живе Земля і Воля!
Робочий парубійко років шістнадцяти раптом високо підняв древко, і немов вітер розгорнув над натовпом червоне знамено.
— Хай живе Земля і Воля! Хай живе соціальна революція! — залунало на площі. Та вже проштовхувалися до оратора, до фабричного парубійка Яшка Потапова, який підніс знамено, поліцейські, вони вже хапали і хлопців, і дівчат, котрі вигукували гасла, тягли їх за собою. Богдан не тільки кричав "За Чернишевського! За Землю і Волю!",— він так вправно орудував боксом проти поліцейських та двірників, що запам'ятався багатьом демонстрантам.
— Ну, парижанин, здорово ти їм між ребер надавав,— із задоволенням казали йому потім. А хто до того не знав Богдана близько, був просто здивовано захоплений, як цей напрочуд гарний кароокий веселий хлопець виявився таким вправним та відчайдушним. Він тоді і втік із товаришами дуже спритно з площі і цим уникнув арешту.
Буряні студентські роки...
/ Выпьем мы за того,
Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
Де тільки, в яких кутках на зборищах, на вечірках не лунала ця пісня! Тільки сам він, великий страдник, не чув її, не знав; а чи відчував, як до нього тягнуться думки, побажання, співчуття тисяч, ні — мільйонів людей?! Може, їхня незрима сила і підтримувала його? Життя його було оповите таємницею, а втім, колись тайне стає явним. Навіть і в ті роки вряди-годи доносилися різні чутки. А забувати про нього? Ні, ніколи не забували, ніде, в найпротилежніших сферах.
Серед літераторів, з якими стрічалася мати, ще живучи в Петербурзі, дізналися, що якось на полюванні — навіть місце називали — в околицях Новгорода— імператор Олександр II розмовляв по-приятельськи з поетом Олексієм Костянтиновичем Толстим. Імператор спитав:
— Що нового діється в літературі? Толстой відповів:
— Ваша імператорська величність, російська література одягла жалобу з приводу несправедливого осуду Чернишевського...
Звичайно, старий гадав цим допомогти, але цар не дав закінчити. Він насупив брови і різко урвав:
— Прошу тебе, Толстой, ніколи не нагадуй мені про Чернишевського,— і круто повернувся від нього.
Літератори про це говорили з повагою до старого поета, який замолоду займав високі придворні посади, був близький до царевича і завжди як міг намагався допомогти літературній братії.
Серед лікарів ширилася ще одна чутка. Всесвіт-ньовідомий лікар — професор Сергій Петрович Бот-кін — врятував від складного захворювання одну короновану особу. Коли його спитали, не напрямки, звичайно, а натяками через царедворців, що хоче він у нагороду, професор, не замислюючись, відповів:
— Переведіть Чернишевського в європейську частину Росії. Це єдина нагорода, яку я бажаю.
Він знав, у яких неймовірно жорстоких умовах острожного режиму, в жахливому кліматі, серед боліт, куди навіть пошта місяцями не дістається, перебуває в'язень. І які хвороби, в сотні разів страшніші за хворобу його коронованої клієнтки, неминучі для засланого. Навіть ліки, які професор радив сім'ї надсилати, Микола Гаврилович не одержував, і все частіше передавали з вуст у вуста, що його вже й в живих нема! Та професор знав, що він живий і треба його рятувати. Царедворці, що так люб'язно пропонували будь-яку нагороду, одразу дали зрозуміти, що така нагорода неможлива, і хай він ліпше про це не говорить своїм високим хворим.
Ну що ж, серед друзів-лікарів, студентів-медиків, молоді, серед письменників, журналістів — ще більше схиляння перед благородним професором і ще дужча ненависть до невмолимих суддів.
Водночас із Богданом Марковичем вчився в університеті старший син Чернишевського — Олександр. Вони були знайомі, товаришували. Богдан
5*
П5
заходив до нього додому, познайомився з дружиною Миколи Гавриловича — Ольгою Сократівною. По-різному ставилися до неї люди, та Богдан знав з дитинства, як ставляться звичайні помірковані, посередні і в усьому "правильні" люди до незвичайних для них своєю правдивістю і справжністю людських взаємин. Цю жінку любив Чернишевський. Він перед шлюбом попередив її, що знає, яка доля чекає його, бо він ніколи не буде осторонь боротьби,— вона, не вагаючись, навіки зв'язала своє життя з його. Він категорично заборонив їй їхати за ним у Сибір, як зробили жінки декабристів, але вона вірно чекала всі двадцять років, зрозуміла і не нарікала, коли на пропозицію написати "прошеніє" цареві про пом'якшення кари Чернишевський категорично відмовився. Про це розповів Богданові Олександр.
— Шевченко теж відмовився, — зауважив Богдан.
— Знаєте, що написав батько матері? Що вона мусить триматися. Сотні років минуть, а їхні імена пам'ятатимуть, і вони будуть людям милі. Мені здається, крім його переконань, які ніколи не зміняться, його ще тримає оце ставлення до нашої матері. Як він турбується про неї, її здоров'я, а сам запевняє завжди, що цілком здоровий і живе навіть "комфортабельно". Ще б пак не комфортабельно! — гірко зітхнув він.— Цілий острог на одного...
Так, про це вже знало багато людей — після Нерчинська, Кадаївських рудень, Олександрівсько-го заводу, де він відбув весь — весь! — строк каторги, цар не дав дозволу на вільне поселення навіть у Сибіру. Чернишевського таємниче перевезли у Вілюйськ.