Богдан Панасович знав, що він мусить з'явитися особисто на прийом до губернатора і тоді вже довідається про своє призначення (Титовський казав з певністю — Красний Яр). Він спитав, коли його прийме губернатор, і секретар відповів;
— їх превосходительство хворі. Вас прийме завтра вранці віце-губернатор. Сьогодні можете погуляти, познайомитися з містом. Пане Титовський, ви ж знаєте, в якій гостиниці зручніше влаштуватися.
Все було офіційно чемно і спокійно, і тоді Богдан теж офіційно спокійно спитав:
— А можна у вас дізнатися адресу пана Черни-шевського? Я хотів би його побачити.
— А чого ж, прошу,— досить байдуже мовив секретар і, навіть не заглядаючи в книги, сказав адресу.— Це недалеко від собору, найбільшого визначного архітектурного явища нашої Астрахані. Раджу уважно оглянути. Так, будь ласка, завтра
0 дев'ятій ранку вас прийме віце-губернатор.—
1 з мить подумавши, додав: — А до Миколи Гавриловича Чернишевського краще надвечір підіть. Удень він завжди працює.— І невідомо було, чи це повідомляється з уваги до праці Чернишевського, чи як узаконений дозвіл — коли можна піти. Мабуть, було і те, і друге. Адже Чернишевський жив тут уже четвертий рік, і хоча, звичайно, під невсипущим доглядом поліції, проте і як своєрідне "визначне явище" Астрахані — і краще вже, вирішило начальство, хай ходять до нього цілком відкрито, тим більше, що, за спостереженнями, Чернишевський сам не любив відвідин.
Богдан попрощався і вийшов. Титовський кинув йому вже не як арештанту, прибулому під його доглядом, а як супутнику, до якого звик у дорозі:
— Зачекайте мене хвилинку, Богдане Панасовичу, погуляйте, я зараз!
За кілька хвилин, що Богдан чекав на вулиці, Титовський встиг багато дізнатися. По-перше: на губернатора кілька днів тому було вчинено замах. Лише легке поранення. Губернатор ще лежить, і тому всіма справами займається віце-губернатор. Про це вже є в астраханських газетах, отже, ніякого секрету нема. Справді, потім, переглядаючи газети, Богдан прочитав у "Астраханских ведомостях" від 2 травня 1887 року інформацію, хоча про це вже знала вся Астрахань в той же день, коли стріляли.
"28 апреля в половине второго часа пополудни совершено покушение на жизнь начальника губернии, свиты его величества, генерал-майора Николая Максимовича Цеймерна. При входе его превосходительства в казенную палату на лестнице вольнонаемный писец Константин Семенович Гаврилов, 19 лет 7 месяцев от роду, нанес ему огнестрельную рану в голову из револьвера. Преступник задержан. Следствие производится".
В іншій газеті^—"Астраханском листке" — від ЗО квітня повідомлялось, що на питання про причину замаху Гаврилов відповів: "Лично против него ничего не имею, я стрелял как в губернатора".
Після такої сенсації з замахом на губернатора Титовський спитав про Чернишевського, просто з цікавості, за Марковича він вже не відповідав.
Йому розповіли, що з Чернишевського пильний нагляд вже знято три місяці тому, а то аж три агенти були постійно приставлені — один коло квартири чатував, а двоє на причалі — що, як утече!
— Просто сміх! Куди цей старий утече! — чмихнув молодший чиновник, але секретар зиркнув строго, щоб не розпускав язика,— хоч парафії і не чужі, та все-таки різні: канцелярія генерал-губернатора і поліція.
— Ну, а ваш як? — ніби мимохіть спитав він Титовського, але Титовський так багатозначно презирливо махнув рукою і скривив таку гримасу, що молодший розсміявся, а секретар, теж ще не старий, верткий молодик, з тих, що завжди уміють зробити потрібний вигляд, кивнув головою, мовляв — зрозуміло.
— Так, так, нехай побачаться... Дуже культурна людина... Тільки відлюдний занадто... Міг би тут інакше жити... адже велике губернське місто... інтелігенція... культурні люди...
Невідомо, що він розумів під цим, але недомовленість підвищувала його престиж перед звичайним поліцейським урядником.
Поснідали, як і в дорозі, вдвох — Титовський і Богдан Панасович. Як і в дорозі, замовив Титовський, заплатив за все Богдан. Титовський налив чарочки горілки. Йому і собі.
— Ну, за благополучне прибуття,— мовив він. Раптом у Богдана сколихнулась колишня юнацька жартівливість:
— Краще вже за благополучне відбуття!
Титовський не присікався, зареготав, одразу вихилив, крекнув. А Богдан підніс чарку і ще хвильку дивився на неї, наче не її бачив, а щось розглядав. Справді, немов жива мила давня картина постала перед очима.
Благенько обставлена невеличка кімната, посередині навколо столу тісно від молоді, студентів, дівчат, які з трудом добули собі право вчитися, сидіти в аудиторіях поряд з ними, заробляти своїм власним трудом. На столі дешева студентська вечеря. Обличчя у всіх палають не від вина — від палких розмов, поривних мрій, сміливих рішень і обіцянок, підносять кружки з чаєм і співають з таким натхненним почуттям:
Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
Богдан усміхнувся. Так і зараз — вип'є він "за того, кто "Что делать?" писал"! Невже він тут близько? Кілька вулиць звідси? Невже він, Богдан, його побачить?!
^ * ❖ *
Все було відкладено на завтра. Візит до віце-губернатора, огляд Астрахані, знайомство з якимось Тряпічкіним у редакції астраханської газети — адже в маленькому містечку, де він опиниться, напевне, на роботу розраховувати не можна, хіба що кошики плести для рибальських ватаг! Значить, треба про всякий випадок познайомитися з тутешніми газетярами.
Сьогодні хоч і блукає він вулицями нового для нього міста, але не може нічого спостерігати, ні про що думати. Лише — "коли б уже вечір", як співала мама. А втім, на пошту заглянув, чи нема листа від неї і від Жені. Не було. Та сумні думки відігнав.
Сів відпочити на подвір'ї кремля, де височів дивовижний, незвичний для російської архітектури собор. Він нагадав Італію, було в ньому і щось східне, і вражало, що стоїть він уже віки і був свідком і учасником боротьби Стеньки Разіна, бо й на дзвіниці його і в олтарях та притворах розігрувалася народна трагедія, а з крутих стін скільки летіло вбитих! Завтра, завтра Богдан огляне все і докладніше згадає давню історію, а сьогодні це середньовічне диво — стіни, церква, дзвіниця, всі будови і все подвір'я наче відмежовували його від усього міста з його метушнею і дали можливість зосередитися на своїх думках — і згадати історію "нову", і думати про "сьогодні".