Сокирою, що була при ньому, він зрубав рівну гілку, вмить обчистив її, потім випхнув пліт з гілля й почав веслувати.
Випливши на бистрину, вони помчали з блискавичною швидкістю. Куди? Не знали, але пливли. Орлик час від часу одпихав стовбури або звертав убік, щоб обминути ще не завалене водою дерево. Його величезна сила, здавалось, подвоїлась. І в темряві він бачив пайменшу небезпеку. Минала година за годиною. Ін-пшйвже впав би від утоми, а Орликові було байдуже. Перед ранком вони вибралися з лісу; тепер навколо не видно було жодної верхівки дерева. Здавалось, розлилося безмежне море. Жахливі вири жовтої спіненої води з ревом крутились по водяній пустельній площині. Тим часом розвиднялось. Бачачи, що жодного стовбура поблизу немає, Орлик на хвильку перестав веслувати і звернувся до Марисі:
— Тепер ти моя, бо я врятував тебе від смерті. Голова його була непокрита, а в мокрому, розчерво-
нілому від боротьби з повіддю обличчі було стільки рішучості, що Марися вперше не насмілилась нага-датИ/йому про свою обіцянку другому.
— Марисю! — мовив лагідно хлопець,— Марисю бідолашна!
— Куди ми пливемо? — спитала Марися, щоб змінити розмову.
— Мені байдуже куди. Аби з тобою... кохана...
— Веслуй, поки що перед нами смерть.
Орлик знову почав веслувати. Тим часом Вавжо-нові ставало гірше й гірше. Часом його нападала гарячка, потім спадала, але він все більше слабнув. Забагато мук зазнало це старе, виснажене тіло. Наближався кінець, безмірний, вічний спокій. Опівдні він прокинувся і сказав:
— Марисю! Я вже не діждуся завтрашнього дня. Ой дівчино, дівчино! Бодай би я був з Ліпинців не виїжджав і тебе з собою не брав. Але бог милосердний! Я немало намучився, то він простить мені мої гріхи. Якщо зможете, то поховайте мене, а тебе Орлик нехай відпровадить в Нью-Йорк до старого пана. То добрий пан, вія змилується над тобою, дасть на дорогу, та й повернешся до Ліпинців. А я вже не повернусь. О боже, боже милосердний, хай моя душа птахом полине туди й ще раз їх побачить! /
Тут старий почав марити, бурмочучи слова молитви: "Під твою опіку віддаємося, пресвята богородице!" Та раптом вигукнув: "Не кидайте мене в воду, я ж не собака!" А потім йому, мабуть, пригадалось, як вів хотів утопити Марисю, бо знов застогнав: "Дитино моя, прости мені! Прости!"
А вона, бідолашна, лежала коло його узголів'я и ридала... Орлик веслував, і його теж душили сльози...
Увечері випогодилось. Перед самим заходом виглянуло з хмар і відбилось у воді довгою золотавою смугою сонце. Старий конав. Проте бог змилувався над ним і послав йому легку смерть. Спочатку він повторював жалісним голосом: "Покинув я Польщу, свою рідну землю", та коли гарячка затрусила ним дужче, йому здалося, що він знов повертається до неї. От йому ввижається, ніби старий пап з Нью-Йорка дав йому грошей на дорогу й на відкупівлю обійстя і вони з Марисею повертаються назад. Ось вони в океані, пароплав пливе день і віч, матроси співають. Потім він бачить той порт у Гамбурзі, з якого виїхав, в очах мигтять різні міста, навколо звучить німецька мова, але поїзд летить уперед, і Вавжон відчуває, що наближається додому, радість розпирає йому груди, звичними, любими серцю пахощами віє з рідної сторони... А це що? Кордон. Бідне селянське серце гупає, як молотом... Він їде далі. Боже, боже! Та це ж уже й поля, і Мацькові груші... їхні сірі халупи й костьоли. Он селянин у смушевій шапці ходить за плугом. Віл простягає до нього з вагона руки. Господарю, господарю!.. Не може говорити. Ідуть далі. А там що? Місто Пши-ремблі, а за містом Ліпинці. Вони йдуть з Марисею шляхом і плачуть. Якраз весна. Квітують хліба... в повітрі гудуть хрущі... в місті дзвонять дзвони... Господи! За що йому, грішному, стільки щастя? Ще перейти через отой пагорок, а там хрест І дороговказ при дорозі — і ліпинецька границя. Вони уже не йдуть, а летять, мов на крилах, ось вони вже на пагорку, коло хреста, коло дороговказу. Вавжон припадав до землі, й ридав від щастя, і цілує землю, підповзав до хреста й обіймав його руками: оце вже він у Ліпинцях.— Справді так. Він уже в Ліпинцях, бо тільки мертве його тіло лежить на заблуканому серед водяної пустелі плоту, а душа полинула туди, де знайде щастя і спокій.
Даремно дівчина квилила над ним: "Таточку! Таточку!" Бідна Марисю, він уже не повернеться до тебе! Йому добре в Ліпинцях.
Настала ніч. У Орлика вже вислизала з рук тичка, й дуже мучив голод його. Марися, стоячи навколішках над тілом батька, урнванпм голосом проказувала молитви, навколо, аж до обрію, стелився безбережний водяний простір.
Вони впливли в русло якоїсь великої річки, і течія знов понесла пліт швидше. Керувати ним було неможливо. Мабуть, вопи потрапляли у вири, що утворились над степовими западинами, бо пліт крутило на місці. Орлик відчував, що сили залишають його, аж раптом підхопився на ноги й закричав:
— Боже мій! Там світло!
Марися глянула туди, куди він показував рукою. Там, удалині, справді поблискував якийсь вогник, відбиваючись вузькою смужкою в воді.
— То шлюпка з Кларксвілля! — швидко сказав Орлик.—— Янкі вислали її рятувати людей. Аби тільки нас не поминули... Марисю, я тебе врятую... О-го-го-го-о-о!
Орлик гукав і одночас веслував щосили. Вогник все більшав, а в червоному його світлі вирізнялось щось схоже на великий човен. Був він ще дуже далеко, але наблиисався. Проте через деякий час Орлик помітив, що човен не посувається вперед.
Пліт підхопила потужна течія, що йшла в протилежний бік.
Раптом тичка тріснула в Орликових руках. Вонп залишились без весла. Течія відносила їх все далі, вогник зменшувався. На щастя, пліт натрапив на дерево, що самотньо стояло в степу, й застряг у його гіллі.
Вони обоє стали кликати на допомогу, та шум води глушив їх голоси.
—— Я вистрелю,— сказав Орлик,— вони побачать блиск, почують постріл.
Він підняв рушницю й натиснув на гачок, та замість пострілу тільки клацнуло: порох в рушниці замок.
Орлик з розпачу впав на пліт і деякий час лежав як мертвий, нарешті підвівся і сказав:
— Марисю! Іншу дівчину я вже давно б узяв та й завів би у ліс. Думав і з тобою так зробити, але не посмів, бо полюбив тебе. Ходив я по світі, як вовк, і люди мене боялись, а тебе злякався, чимось ти мене, мабуть, причарувала... Та однак ти за мене заміж не підеш: то краще мені вмерти! Я врятую тебе або загину; а як загину, то пожалій і помолись за мене. Чим я перед тобою завинив? Не скривдив же я тебе! Ех, Марпсю, Марисю, бувай здорова, кохана, серденько мов...