Його закопчене обличчя було грізне. Коли люди обступили його, він сперся на рушницю і сказав:
— Тепер вам не треба корчувати. Я спалив ліс. Завтра матимете з того боку поля, хто скільки обробить.
Потім підійшов до Марисі і промовив:
— Мусиш бути моєю, бо я той, хто спалив ліс. Хто тут є дужчий за мене?
Дівчина затремтіла всім тілом, бо в очах Орлика відбивався вогонь. Орлик був страшний.
Вперше з того часу, як приїхала, вона дякувала богові, що Ясько був далеко звідси, в Ліпинцях.
Тим часом пожежа з гучанням відходила далі й далі; небо затягли хмари, збиралося на дощ. На світанку дехто пішов подивитись на згарище, але від жару туди не можна було приступити.
Другого дня димпа імла зависла над табором, так що люди не бачили одне одного за кільканадцять кроків. Уночі почався дощ і незабаром перейшов у страшну зливу. Може, те скупчення хмар спричинила пожежа, але, крім того, це була весняна пора, коли в верхів'ях Міссісіпі, а також у розвилку рік Арканзас і Рівер-Ред звичайно випадають зливні дощі. До цього спричиняється і випаровування води з боліт, озер та струмків, яких в Арканзасі безліч, а весною, коли в далеких горах тане сніг, вони розливаються ще більше. Люди мокли цілими днями й почали хворіти. Декотрі залишили колонію і подалися до Кларксвілля, але незабаром повернулись і принесли звістку, що ріка вийшла з берегів і переїхати її неможливо. Становище ставало жахливим, бо від прибуття колоністів минув уже місяць, запаси харчів вичерпувались, а привезти щось з Кларксвілля не було ніякої можливості.
Тільки Вавжонові й Марисі голод загрожував менше, ніж іншим, бо ними опікувався могутній Чорний Орлик. Щоранку він приносив їм дичину, яку або стріляв, або ловив у сильця. Над стіною дому, на якій лежав старий Вавжон, Орлик поставив свій намет, щоб захистити старого й Марисю від дощу. Доводилось прийняти його допомогу, яку він майже накидав, і чимось віддячити, бо грошей він брати не хотів, лише домагався руки Марисі.
— Чи то я одна в світі? — випрошувалась дівчина.— Іди собі пошукай іншої, бо й я кохаю іншого.
— Хоч би я зайшов на край світу, другої такої не знайду. Ти для мене одна в світі і мусиш бути моєю. Що ти робитимеш, коли твій старий помре? Прийдеш до мене, прийдеш сама, а я тебе вхоплю, як вовк ягня, занесу в ліс, але не зжеру. Ти — моя! Ти єдина! Хто мені заборонить? Кого я тут боюся? Нехай приїжджає твій Ясько: я навіть хочу цього!
Щодо Вавжона, то Орлик, здається, казав правду. Старий хворів усе гірше, часом його пряжила гарячка, тоді він говорив про свої гріхи, про Ліпинці та про те, що бог не дав йому їх побачити. Марися плакала, жаль їй було і його, й себе. Орлик обіцяв їй, якщо вона вийде за нього заміж, повернутися з нею до Лі-пинців, та це було для неї не втіхою, а горем. Повернутись до Ліпинців, де був Ясько, і повернутись чужою для нього — нізащо! Краще тут умерти під першим деревом. Вона думала, що так воно все й скінчиться.
Тим часом над колонією збиралась нова гроза. Дощ лив чим далі, то більший. Одної ночі, коли
^)рлик, як звичайно, пішов у ліс, по табору залунали жахливі крики: Ч~ Вода! Вода!
Протерши зі сну очі, люди побачили в темряві білу, безбережну водяну рівнину, що хлюпотіла під дощем і хвилювалась під вітром. Розсіяне і притьмарене нічне світло відбивалось сталевим полиском на хвилях. Від берега, де стирчали пеньки зрубаних дерев, та від спаленого лісу чувся шум води, що ринула бурхливим потоком.
У всьому таборі зчинився крик. Жінки й діти вилазили на вози, чоловіки щодуху бігли на західну сторону поляни, де ще пе були вирубані дерева. Вода поки що доходила їм до колін, але швидко підіймалась. Шум у лісі все дужчав, звідти чути було тривожні вигуки, переклики та благання про порятунок. Незабаром велика худоба стала відступати під натиском води й перебігати з місця на місце. Помітно було, що швидкість течії збільшується. Підхоплені потоком вівці жалібним меканням кликали на допомогу, поки не зникли серед дерев. Дощ лив, як із цебра, і з кожною хвилиною ставало небезпечніше. Далекий шум перетворився на оглушливий рев оскаженілих хвиль. Під їхніми ударами задрижали вози. Видно було, що то не звичайна повідь від дощу, а ріка Арканзас і всі її притоки вийшли з берегів. Це був потоп, який з корінням виривав дерева, ламав ліси, буяв грозою, це був розгул стихії, темрява, смерть.
Один з возів, що стояв найближче до спаленого лісу, перевернувся. Па розпачливий жіночий крик: "Рятуйте!" — кілька темних чоловічих постатей скочило з дерев, але хвиля підхопила рятівників, крутонула ними й понесла в ліс на загибель. На інших возах жінки рятувалися, повилазивши на парусові халабуди. Дощ шумів все дужче, все густіша темрява огортала похмуру поляну. Вряди-годи видно було, як проносвлась балка з людською постаттю, що вчепилась за неї, часом темний силует людини чи тварини, часом з води висувалась рука і зникала назавжди. /
Далі шалений шум води заглушив усе: і ревіння тонучих тварин, і волання: "Господи! Господи! / Матір божа!" На поляні утворювались коловороти й вири, вози зникали...
А де ж Вавжон і Марися? Та стіна дому, на якій старий лежав під Орликовим наметом, поки що врятувала їх; вона спливла на воді, як нліт. Потік підхопив її, обвів круг поляни й кинув у бік лісу, там ударив об одне дерево, об друге і, випхнувши в русло струмка, поніс у темну безвість.
Марися стояла коло батька навколішках і, здіймаючи руки до неба, благала про порятунок, але їй відповідали тільки удари гнаної вітром хвилі...
Намет зірвало... та й сам пліт щомиті міг розбитись, бо поперед і позад нього пливли повиривані дерева, що могли або потопити його, або перевернути.
Нарешті пліт зачепився за гілля дерева, верх якого стирчав з води, і в ту ж мить з того верха озвався людський голос:
— Візьміть рушницю й переходьте удвох на другий бік, щоб пліт не перевернувся, коли я на нього скочу...
Тільки-но Вавжон з Марисею зробили так, як їм було сказано, якась постать скочила з гілляки на пліт. То був Орлик.
— Марисю,— сказав він,— я обіцяв не покинути тебе —й не покинув. Я вас і з цієї безодні вирятую.